Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 41
Люко Дашвар
– Поважають?! – Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. – Чому?
– Вони там подуріли… Куди не поткнися: «Ми – команда!», «Наш командний дух переможе!» Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас – не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас – армія! Я – командир! Усі інші – солдати! У полон нікого не беремо – знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п’ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! – Чонган усміхається. – Усі залишилися. Питаю: чому?! «Поважаємо вашу філософію!» – кажуть. Отак! Знайшов слово!
Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:
– Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?
– Я?!
Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути – ніби спогади розганяє, а вони бджолами: «мазераті», Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, «мазераті», батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…
– А друзі?… Теж – солдати? – питає тоскно.
– Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене – ти один. Та й то тільки тому, що пов’язані… Нашою ідіотською таємницею, – гигоче. – Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?
Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло – ар-деко!
– Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?
– Тато наказав Америку трахати.
– Під татом до кінця життя намірився?
– Це називається – династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п’ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…
– Я… кохану убив, – шепоче глухо. – Здається…
Чонган присідає біля Макса, без здивування знизує плечима.
– Ну… Для мемуарів – круто. Яскрава біографія. І логіка – залізна. У тринадцять тебе пацан трахнув. Ти пережив страшне психологічне потрясіння, воно шукало виходу. І ти побачив вихід – убив кохану дівчину, бо вона раз ляпнула: тепер ти маєш розповісти про себе все! Глядачі обридаються!
– Які глядачі?
– Ти не жартував?
– Ні.
Чонган супиться, чухає потилицю із прикрістю:
– Кляті янкі! Я починаю розмірковувати їхніми категоріями, – замовкає, обіймає Макса. – Знаєш, друже… У тих трьох словах «я убив кохану» особисто мене насторожує слово «кохана»… Ну, яке кохання? Ми ж із Санкт-Галлена! Ти не бачиш, чим завершуються пошуки кохання? Шлюбом за розрахунком. Нормальний шлях. Тато вже підшукав мені наречену у Гонконзі. Тільки вона не любить кішок. А це проблема! Китайська дівчина, яка не любить кішок, особисто у мене викликає обґрунтовану підозру. Так можна докотитися до того, що нам і Конфуцій не указ. А я, до речі, як і Конфуцій, особливо полюбляю котів кольору «чорні хмари на снігу». Моя Френсіс була саме такою. Повернуся до Детройта, заберу її з притулку для тварин.