Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 23

Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!

– Ти… поговорити хотіла, – мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.

Дора відкриває блокнотик, пише швидко.

– Маю працювати. Заробляти, – читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.

Яке паскудство! Він їй – найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих – Одрі! – ніхто не помічав…

– І… скільки мама тобі платила?

«1 тис.», – виводить Дора.

Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню – на!

– За грудень, – вимовляє чітко. – Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати – то найтяжча праця. До нового року – так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?

Локони тремтять – так, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів – ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…

– Забудь, – відмахується Макс. – Тепер я…

Хотів було сказати – «твій хазяїн», а – ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. «Володар, керуючий, пан…» Та що ж це?!

– …Хазяїн, – здався. – Тепер ти у мене працюєш, – додав непотрібне. Упав у формалізм. – Питання є?

Є! І очі додолу.

Макс усміхнувся поблажливо – дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він – таємниця, варта уваги. Дюк.

– То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… – дозволяє милостиво.

Дора киває – зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.

– Ну! Сміливіше! – підбадьорює Макс.

Дора смішно закусює губку і врешті пише: «Не скривдь мене».

Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…

– Боїшся мене? – і збудження раптове.

«Так, так», – киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак…

Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна – може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.

Макс дивиться у чорну безодню.

– Ніколи, – каструє сам себе. – За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?

Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно – дякую… Усміхається винувато.

– Врешті! – іронічно говорить Дюк.

Торкається Дориної щоки.

– Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…

Щоденник роздобрішав – ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори. Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там – бозна-що. Одна стіна – шоколад. Інші – молоко з медом. Дорі б волю – галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.