Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 139
Люко Дашвар
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
– Правда?…
– Дівчині не кажи, – мовила ворожка. – Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла – на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася – за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай – бідолашна ти пташечко…
До мобільного.
– Міло! Як там Дора моя?
– Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, – сказала Міла. – Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.
Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок – а на душі кішки. Коли вдень зателефонував Макс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…
– Ясно… – прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.
Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто. Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера – сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна – ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?
Знову Мілі – стук!
– Давно пішла, – здивувалася старша медсестра. Згадала. – Питала, як до пішохідного мосту дістатися…
– Навіщо?
– Хтозна…
До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.
– Данко у лікарні… Я біля нього… – голос Свєти тремтів. – Де Дора – не знаю…
– Данка запитай, – Ганни Іванівни серце – бух долу. – Прошу…
– Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.
– Що з ним?
– Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.
– Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?
– Ні… Не треба… – замовкла. – А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!
– Вибач, Свєто.
– Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… – відрубала зв’язок.
Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу – не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки «швидкої допомоги».
– Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, – голос тремтів. – Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев’ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?…
– Сімнадцята міська лікарня, – телеграфно відповіла чергова довідкової.
– Що з нею?
– Точно не поінформували. До політравми відвезли.
Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі – швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову – смик!
– Ще не знаю, що сталося. Їду… Та не хочу її там залишати.
– Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, – заспокоїла колежанка.
– Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…
– Ганно, ти здуріла? – відповіла Міла. – Вези!
За два тижні після пригоди біля пішохідного мосту Данка відпустили з лікарні. Лівий бік від ключиці до ребер у гіпсі, а по цимбалах. До Дори… Мати слідом учепилася, не відірвати. Тліла біля сина увесь цей час – тільки й розуміла: добре, що хребет неушкоджений і голові лише невеликий струс мозку від тієї осики дістався. А зламані ключиця, плече, ребра зростуться. Не старий-немічний – одужає. Добре, що буря того вечора Данка тільки на ліжко вклала, бо двох – таки в землю. Свєта Сергіївна за статистикою завжди стежила.