Читать «Биті є. Гоцик» онлайн - страница 150

– Куди?! – дратувався Гоцик. – Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…

Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом – Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.

– Марічко, як думаєш… – сказав раптом тато. – Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?

Гоцик ледь борщем не вдавився.

– А мене запитати не хочеш? – хмикнув уїдливо.

– А ви з Таєю своїх заводьте…

– Кого? Свиней?

– Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…

Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»

Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.

– А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?

– На Великдень усі різатимуть, – сказала розсудлива Тайка. – А за тиждень свіжого м’яса – днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…

Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» – радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, – думав. – Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто – хай мама повертається…»

Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.

– Може, начхати та розповісти все дівчині? – запитав Гоцик Тайку.

– Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!

– У нас буде дитина?

Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.

– Охрєнітєльно прекрасна новина!

– Не матюкайся! Дитина почує!

– Добре, – погодився Гоцик. – Не буду… Оце востаннє – і все! – замовк, плечима знизав. – Твою наліво, бля… Я щасливий…

Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу – посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», – приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.

– Що? – запитав. – Поїдемо до Дори?

– Давно пора, – сказав тато.

Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.