Читать «Биті є. Гоцик» онлайн - страница 148
Люко Дашвар
– Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…
– Женився тільки-но, – сказав Гоцик.
Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.
– На кому? – спитав тато.
– На Тайці…
– Гарна дівчина, – стримано мовив тато.
– Я ще зі школи знав… – кивнув Гоцик. – Це нам у район заяву везти треба?
– У район…
– Нічого.
Замовк, насупився.
– Тату… Марічка отут – назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата – і все тут! Вона мені – як мати.
Тато завмер, опустив голову.
– А наша… як там?
Гоцик потьмянів.
– Не повернеться, – видушив врешті. – Геть здуріла!
– Бачив її? – одними вустами запитав тато.
Гоцик кивнув.
– Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.
Тато відвів погляд. Підвівся важко.
– Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…
Гоцик став навпроти батька.
– Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?… А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?… Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?…
Тато не втримався – глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.
– Сьомко, зараза…
Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало – біля Гоцикових грудей плакало татове серце.
Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато – кремінь. Уже й проковтнув – і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.
– Ну… Раз так, то ходімо, – мовив.
Гоцик усміхнувся розчулено.
– Куди? До свиней?
– Чому «до свиней»? Просто – до праці…
Кінець 3-ї книги
Епілог
Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.
Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.
Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.
– Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… – почув голос хлопця.
Розвернувся, посунув услід.
Добре, що хлопчина правильно життям рухався – не на маршрутці, таксі – пішки. За півгодини підходив до дебелої недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» – значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», – подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?
Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники – згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд – дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви – геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.