Читать «Там, де поховано Адель...» онлайн - страница 8

Сьогодні в кишені халата була ампула із снодійним. Із цієї кишені витягти її можна спритно, швидко і непомітно, не в джинсах же порпатися.

— Ну ось і все. Ще кілька сеансів — і я з вами розпрощаюся. Будемо сподіватися, назавжди.

Що вона меле? Їй подобається гратися?

— Для чого так говорити? Може, будемо зустрічатися.

— Тоді, сподіваюся, не через ваші болячки. Ось, залишаю таблетки. Спробуйте випити ще, це нові ліки, кажуть, непогані.

— Кави?

— Не буду вас втомлювати. Щасливо.

Сахно вийшов. Марина в передпокої складала халат у пакет. Коли вдягалася, він перехопив її зосереджений погляд. Вона показала три пальці, потім два рази по п’ять. Три на десять. Тридцять хвилин.

— Дякую. Добраніч, Марино.

Зачинивши двері, обережно зазирнув до спальні. У напівтемряві, яку створював тьмяний нічник, Адель виглядала напівживою. Та ось вона ворухнулася, ледь застогнала.

— Принеси води, я зап’ю таблетку.

— Не захоплюйся цією хімією.

— А що робити, як голова болить? Відрізати?

Чи вони змовилися всі сьогодні?

— Об стінку стукнись!

— Чого від тебе ще чекати?

Адель випила ліки і відкинулася на подушці, блаженно примруживши очі.

— На сон потягло, слава Богу. Мабуть, завтра усе гаразд буде. А то ж спати неможливо. Я засну.

Сахно кивнув. Бути зараз поряд із дружиною він не міг, тому пішов до кімнати. Телевізор працював, та Сахно не сприймав зовсім ніякої інформації. Потяглися хвилини. Несподівано Сахнові закортіло все відмінити. Рвучко підвівшись, зайшов до спальні. Дружина мирно спала на своєму краю ліжка. Тоді він методично, але намагаючись таки не дуже шуміти, зібрав її одяг. Сьогодні вона виходила у синій спідниці і сірій кофті, яку виплела сама і якої Сахно терпіти не міг. Потім спакував у сумку туфлі, плащ, трохи подумавши — панчохи. Його рухи не заважали дружині спати, і він почувся впевненіше. Впоравшись з цим, знову повернувся на канапу в кімнату, сів на краєчок і сховав обличчя в долоні. У голові не було жодних думок.

За дверима зашкреблися. Він впустив Марину і, побачивши її очі, прочитав там тихий переляк.

— Спить?

— Наче…

— Перевір піди, наче…

Сахно вкотре за останню годину ковзнув до спальні, торкнувся дружини. Ніякої реакції. Вирішив торснути за плече, але рука завмерла — раптом прокинеться? А коли будеш піднімати її, не прокинеться, дурню ти? Він рішуче торснув сильніше, ще раз. Адель заплямкала губами уві сні. Марина тихцем пройшла за ним, стала за спиною, Сахно, відчувши рух, здригнувся.

— Тю, твою ж маму нехай! Так умерти можна!

— Виживеш. Як?

— Сопе… А точно не прокинеться?

— Не повинна, препарат сильний. Понесімо?

— Не треба метушні.

— А хто метушиться, хто?

— Не кричи. Раптом таки розбудиш її! Отак, так… Хай лежить на підлозі, піду машину піджену.

Сьогодні він не ставив машину в гараж, хоча постійно робив це, особливо після того, як містом поповзли чутки, що злодії переключилися на старенькі вітчизняні автомобілі. Психологія проста: власники за свій транспорт не бояться, думають: кому треба старенький «жигуль» чи «москвичок»? А їх можна швидко й пристойно продати на запчастини, кажуть, беруть охоче. Дурня, звичайно, але Сахно чомусь не виключав можливості, що його «шістку» запросто розберуть на складові. Та сьогодні машина потрібна швидко, приїхав він години три тому, за цей час мисливці за запчастинами, якщо такі справді є, навряд чи вкрадуть.