Читать «Там, де поховано Адель...» онлайн - страница 7

Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову.

— Ти можеш не грюкати там на кухні?

— Мені ще літати навчитися?

— Просять же тебе як людину! О-ох-х!

Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час?

Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт!

— Дуже ізвіняюся, від вас подзвонить можна?

Сусідка з третього поверху. Заходить час від часу, доньці своїй дзвонить, по півгодини патякає після того, як їй, бідненькій, погано живеться з зятем. Другий чоловік у доні, між іншим — «ніяк чєловєк хароший не попадецця». Ну чому її саме сьогодні чорти принесли?

— Будь ласка, але якось тихіше, дружина хворіє.

— Ой, а шо такеє?

— Тиск, голова розвалюється.

Може, хоч сидіти не буде. Сахно вже хотів зачиняти двері, коли з ліфта вийшла Марина.

— Добрий вечір, — швидкий тривожний погляд на сусідку, що накручує диск на апараті, потім — на Сахна. — Як сьогодні справи?

— Знову прихопило.

— Погода наче не для тиску. Може, магнітні бурі?

— Не вірю я цим бурям. Проходьте, Марино.

Сусідка намагалася з'ясувати, коли донька завтра зможе піти з нею на базар. Сахнові здавалося, що скреготіння зубів чутно на всю квартиру. Марина не могла впоратися з гудзиком плаща. До всього ще й свиснув заклично чайник. Адель простогнала зі спальні, Сахно, аби хоч чимось себе зайняти, пішов вимикати газ.

Нарешті сусідка поклала трубку.

— Ой, спасіба вам. Отой же ж паразіт товару набрав, а торгувать не хоче. Не інтересно, бач, йому! А Наталка больненька, куди я її саму пущу?

Усе це вона говорила Марині, мов старій подрузі. Та повернулася спиною, чіпляючи плаща і виразно натякаючи, що чужі проблеми її геть не цікавлять.

— Добре, буду йти. Закривайтеся, бо всяка босота щас так і ходить, підписи якісь типи збирають. Ага, розказуйте! Оно Наталчиних сусідів так ограбили недавно. Магнітофона забрали.

Сахно мало не випхав сусідку за двері і з видимим полегшенням клацнув замком. Кивком голови показав на спальню і за звичкою пішов до кімнати, залишивши двері ледь прочиненими.

— Ви зовсім розклеїлися.

— Не бережуть нас чоловіки.

— Та і я про це. Піду руки помию.

Халат Марина принесла в перший же свій прихід і надівала його щоразу перед тим, як братися до роботи. Адель у неї не одна, кожен день з десяток клієнтів, хворіють люди. Тому краще, коли вона в халаті. Отака професійна звичка, хоч ріжте. До лікарні он теж без білого халата відвідувачів не пускають. Умовності, але…