Читать «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози» онлайн - страница 8

— Ти з нами пить не будеш? — спитав байдужно Єва.

— Бачиш, Єв, — закотив під лоба очі Пшоно, очевидно, так у нього легше спліталися мисленні ниточки. — Коли б я пив із цієї бутельки, то це все одно, що продав би вам неповну, а цього мені совість не розрішає, а пить свою — нащо воно мені здалося?

— Але ж раньше пив? — майже здивувався Єва.

Пшоно покрутив, наче радаром, туди й сюди макітрою, зітхнув і сказав:

— Да, пив, але тоді були інчі условія.

— Які такі усвовія? — верескнула Адама.

— А такі, шо не було тебе, Адамо, — мирно повів Пшоно. — А ми договорились, шоб я не здівався. А коли вип’ю і коли цього хочеш, Адамо, то буду над тобою здівацься, дійшло до твоєї капустяної голови?

— Та чого там — пий! — великодушно сказав Єва.

Пшоно ще раз скрушно зітхнув і покірливо сів на ліжку, фосфорично посвічуючи головою.

— Чого не навиваєш? — верескнула Адама. — Кишки бовять!

Єва вийняв пластмасового корка й повільно почав розливати самогон, Адамині очі при цьому мигкотіли й мінилися, тобто раз ставали зелені, а раз — сині; обличчя ж зелене як було, так і лишилося. Схопила спазматично стопку, приклала до вуст і в минуті висмоктала, тоді як Єва пив поважно, неквапно вливаючи палючку до рота. Адама стукнула денцем стопки об стола, вирячила очі і який час сиділа, ніби правцем бита.

— Шо, крепка? — захихотів із ліжка Пшоно, він уже не сидів, а лежав, заклавши ногу за ногу.

Очі в Адами не мінилися, тобто стали зелені й утвердилися, тоді як обличчя із зеленого посиніло.

— Ти шо, табаку туди домішуєш? — байдуже спитав Єва.

— Секрет фірми, — захихотів на ліжку Пшоно. — Клієнти люблять крепку, а як роблю, сам знаю, і ще ні один од моєї крепкої не здох. Хорошу роблю водку!

Адама хапала потемнілими пальчиками капусту й кидала до рота; Єва ж капусти не їв, а взяв квашене яблуко, відкусив половину й почав із чвакотом монотонно пережовувати.

— Навивай іще, бо не розмерзвася! — верескнула Адама.

Але Єва увіч не поспішав. Доїв яблуко, ковтнув і тільки тоді взявся за пляшку. І цього разу все повторилося: Адама випила чарку точнісінько як першу і так само завмерла, але обличчя набуло фіолетової барви.

— Шось побуряковіла, Адамо, — сказав із ліжка Пшоно. — Дивись, не згори, бо тобі розплачуваться тра.

— Не згорю, — сказала Адама, хутенько хапаючи пальчиками капусту й посилаючи, власне, кидаючи її до рота, відтак перемелюючи пацючими зубенятами.

І тут Єва, правда, з деяким запізненням, розсміявся. І це було дивно, бо він узагалі ніколи не сміявся.

— Чого це ти? — занепокоєно спитав від ліжка Пшоно.

— Тіресно було б, — сказав, обірвавши сміх, Єва, — вона згоріла б, і ми тобі не заплатили б, хі-хі!

Пшоно від обурення аж сів на ліжку.

— Та ти що! — горланув він. — Тоді заплатив би ти, Єв, я надурняк не даю!

— А як би тобі заплатив? — спитав байдуже Єва. — Уговору, щоб платив я, не було!

— Не бісú мене, Єв, не бісú! — закричав Пшоно. — Бо зара заберу те, що недопили!

— Перестаньте! — заверещала Адама. — Я ж іще не згоріва!