Читать «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози» онлайн - страница 7

— Півлітра і закусить, — сказав Єва.

— Півлітра є, а закусить — не дуже, — прорік господар. — Я їм шо? Пшоно! Ну, може, і яблуко: свіже чи квашене.

— А собак чим годуєш? — ошкірила щербаті пацючі зубки Адама.

— Собаки на службі, — сказав поважно Пшоно (його й прозвали так, бо всім казав, що їсть тільки пшоно). — А када на службі, тра і мнясця дать. От я не на службі, то мняса не їм, а они на службі, то обрізки їм на базарі купляю, дек! Це як солдат: робить щось чи не робить, а поїсти дай і одягтись і кришу над головой, дек! Що ж вам придумать на закусон?

Удав, що глибоко задумався, але швидко скинув головою:

— Дам капустки квашеної і яблук, пойдьоть? Бо й ви, сказать по правді, не на службі.

— Хай буде! — байдуже сказав Єва.

— Рекс один, Рекс два, Рекс три — при-сядь! — наказав гостро Пшоно.

Собаки мирно сіли, і вони пішли через двора: попереду світив лисою головою Пшоно, і хоч не було багато світла через низькі хмари, але голова та дивно фосфорувала; можливо, і справді свого часу маруха облила її фосфоричною рідиною, а що Пшоно мився винятково рідко (та й нащо мити голову, коли ані волосини нема), то того фосфору з черепка й досі не змив; за господарем важко двигав негнучкими, скаменілими валянцями Єва, а ззаду, наче хвіст, теліпалася маленька, зігнута, у пальтечку із загорнутими полами, і з руками, забитими в рукави, і в капцях, і з малюсінькою пелехатою макітеркою Адама. Лице її від довгого стояння перед хвірткою не так посиніло, як позеленіло, а очі, що були досі зелені, таки посиніли.

У хатині стояв гострий сопух: дивна мішанка від кислої капусти, самогонної закваски, вареного пшона, немитого чоловічого тіла, перегару тютюну, брикетового диму від грубки, старих лахів, гнилих чи квашених яблук і, можливо, залишків тієї таємничої фосфорної рідини, якою п’ять чи чотири роки тому облила Пшону голову маруха (зауважимо, що це була не Євина Маруська, колись позичена за шапку, а жінка інша, не з таким миролюбним характером), отже, та рідина й до сьогодні не переставала пахтіти, в усе це вдирався дух дешевого одеколону, бо, попри самотницькі вади, Пшоно мав і достойності, тобто, приймаючи в себе клієнтів, дбав про їхні нюхальні апарати, отож коли за вікном починали звіщально гавкати пси, виймав дідівського пульверизатора, що складався з двох рурочок, усаджував довшу в пляшку, а дув у меншу — це чинив рівно тричі, бо, як був твердо переконаний, Бог трійцю любить, а це свідчить, що про Бога Пшоно в певний спосіб таки не забував.

— Зара, Адамо, розплатишся чи коли вип’єш? — спитав Пшоно.

— Хіба не бачиш, що змерзва! — верескнула Адама.

— Да, оділась слабо! — згодився Пшоно. — Як собі хоч! Роздягайтесь, бо в мене тепло!

Єва витрусив себе з кожуха й кинув одежину на лаву під вікном, але шапки не зняв. Адама ж і не подумала роздягатися, а всунулася за стола в тому ж пальтечку, хіба руки витягла з рукавів, а отже, у певний спосіб трошки й роздяглася.

Пшоно поставив півлітру, повну по горлечко, каламутної рідини, дві гранчасті стопки і дві миски: одну — із капустою, а другу — із квашеними яблуками, — ані виделок, ані тарілок не дав.