Читать «Чорний красень» онлайн - страница 7

Розділ 4

Маєток Біртвік-парк

Увесь цей час я зазвичай стояв у стайні, і мене щодня начищали так, що моя шкіра вилискувала, наче воронове крило. А на початку травня прибув посланець від сквайра Гордона і забрав мене до його маєтку.

— Прощай, Чорнишу, — сказав мені наостанок господар. — Будь гарним конем, не осором мене.

Я не міг відповісти тим самим «прощай», відтак просто тицьнув ніс йому в руку, а він лагідно потермосив мене за гриву. Так я покинув дім, де виріс.

А тепер, оскільки я декілька років прожив у сквайра Гордона, то, мабуть, варто розповісти про його маєток.

Біртвік-парк (так називався маєток сквайра Гордона) починався одразу за селом Біртвік. Від величезних металевих воріт зі сторожкою воротаря ішла рівненька алея, обсаджена кремезними деревами. Алея впиралася в другі ворота, теж зі сторожкою, і вже за ними розміщувався дім сквайра із садом. Ще далі, за будинком, був трав’яний газон, старий фруктовий сад і стайні. Там тримали сквайрових коней та різноманітні екіпажі. Я не описуватиму всього маєтку, обмежуся лише стайнею, що стала моїм домом. То було дуже просторе приміщення, поділене на чотири зручних стійла, з величезним вікном, що виходило в двір і навіть могло відчинятися, відтак у стайні завжди було світло і свіжо.

Перше стійло мало форму великого квадрата і зачинялося дерев’яними дверцятами. Інші стійла виявилися звичайними собі стійлами, гарними, але набагато меншими. Тут були невисока годівниця для сіна і зручні ясла для зерна. Власне, це було навіть не стійло, а загін, бо кінь, що жив у ньому, не стояв на прив’язі, а вільно ходив і робив усе, що забажає. Велика, я скажу вам, штука — мати такий-от загін.

До цього зручного загону і завів мене конюх. Тут було чисто, свіжо і світло. Житла, кращого за це, я ще зроду не мав. Бокові стіни у стійлах високі, але в міру, і крізь набиті зверху металеві ґрати можна бачити, що роблять сусіди.

Конюх насипав мені добірного вівса, погладив і, сказавши щось гарне, пішов.

Упоравшись із зерном, я вирішив роздивитися навкруги. У сусідньому стійлі стояв невисокий угодований сірий поні з пишною гривою і пишним хвостом, гарною головою і задиркуватим носом.

— Привіт, — промовив я, просуваючи голову між ґрати. — Ти хто?

Поні повернувся, наскільки дозволяла йому прив’язь, підняв голову і відповів:

— Мене звати Баский Веселун, я — поні хоч куди. Юні леді катаються на мені верхи, а часом мене запрягають у невеличкий фаетон, і я вожу нашу господиню. Вони душі за мною не чують, і Джеймс також. А ти, значить, віднині мій сусід?

— Так, — відповів я.

— Що ж, я не проти, — мовив поні. — Сподіваюся, ти не норовистий? Не хотів би мати за сусіда якусь кусючу бестію.

Раптом зі стійла, яке було за Веселуном, визирнула кінська голова з прищуленими вухами і непривітним поглядом. Сусідка поні виявилася високою гнідою кобилою з гарною довгою шиєю. Спопеливши мене поглядом, вона промовила: