Читать «Чорний красень» онлайн - страница 20

— Мабуть, мода винна і в тому, що нам закидають голови отими осоружними мундштуками, якими мене мучили в Лондоні, — сказала Джинджер.

— Саме так, — погодився він. — Я так собі думаю, що мода — це одне з найбільших нещасть на світі. Та погляньте хоча б, для прикладу, як вони обходяться із собаками, обтинають їм хвости, аби ті виглядали відважними, підрізають їм гарні вушка, щоб ті, розумієш, стояли сторчака. Колись у мене була приятелька, коричнева тер’єрка. Її звали Скай. Вона так мене обожнювала, що спати могла тільки в стайні. Вона спала в мене під жолобом, і там же, коли настала пора, привела п’ятьох маленьких цуценят. Жодного з них не втопили, бо вони були цінної породи, а як вона вже ними тішилася! А коли в них прорізалися очі і вони стали повзати довкола, то на це видовище варто було подивитися. Та одного дня прийшов служник і забрав їх усіх. Я, було, подумав, що він, мабуть, злякався, якби я ненароком на них не наступив. Та де там! Увечері нещасна Скай принесла цуценят назад, по одному у своіх зубах, але вже не тих щасливих безтурботних створінь, а закривавлених, із жалісним скиглінням. Кожному цуценяті обрізали по доброму шматку хвоста, а також м’якенькі частини вушок. Як їхня мати їх вилизувала! Яка вона була стурбована, бідолаха! Ніколи цього не забуду. З часом рани загоїлися, й вони забули про свій біль, але гарненькі м’які вушка, котрі, без сумніву, повинні захищати більш вразливі частини вух від пилу і травм, були втрачені назавжди. Чому ж люди не обрізають вух своїм дітям, аби ті виглядали гостровухими? Чому вони не обрізають їм кінчика носа, аби ті виглядали страшнішими? Чому людям можна все це робити, а з ними такого — ні? Яке вони мають право так мучити та спотворювати Божі створіння?

Сер Олівер — дарма, що м’якої вдачі, — кінь старий і запальний, і те, що він сказав, було для мене цілковитою несподіванкою, до того ж такою страхітливою, що я відчув таку невимовну відразу до людей, якої ще ніколи не відчував. Джинджер, ясна річ, теж не могла отямитися від почутого. Вона хитнула головою, блиснула очима, роздула ніздрі і заявила, що люди — тупі, безсердечні тварюки.

— Хто то патякає про тварюк? — запитав Туптун, що саме повернувся від старої яблуні, де терся об низьку гілляку. — Тут хтось когось назвав тварюкою? Я вважаю це слово дуже поганим.

— Погані речі не назвеш інакше, як тільки поганими словами, — відрізала Джинджер і переповіла йому почуте від Сера Олівера.

— Усе це чиста правда, — погодився Туптун, — і там, де я колись жив, сам не раз ставав свідком тих штукенцій із собаками. Але тут ми про це говорити не будемо. Ми ж знаємо, що і господар, і Джон, і Джеймс завжди чудово до нас ставляться, і наговорювати на людей у такому місці, як це, не є ані справедливо, ані достойно. До того ж ви знаєте, що є ще десь гарні господарі та гарні конюхи, хоч, звичайно, наші — найкращі.