Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 30
Рей Дуглас Бредбері
Голова Крамлі мало не зірвалася з в'язів. Він круто повернувся.
— Хто я?
Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулася до пістолета. Та пістолета на місці не було.
— І… і… і… — белькотав я. — І ви… ви ніколи нічого
Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.
—
— Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!
Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…
— Якщо не навчитеся… — додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, — е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.
— Норман Роквелл, «Філософські поради заблудним детективам». — Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рота долонею і глухо промовив: — Говоріть далі.
— Ви ж не хочете мене слухати.
— Синку, я вже й забув, коли сміявся.
Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.
— Ну ж бо, — сказав Крамлі, трохи лагідніше.
— Все дуже просто, — почав я поволі, — я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Всі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знов перечуваю і знов записую, а вже
В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, тоді нахилив голову в другий бік — наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за грат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?
Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не посміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.
Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув з віконця й гукнув до мене:
— Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!
На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртку.
Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.
— Ось! — мовив я. — Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А
Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки й зітхнув.
— Гаразд, я слухаю.
— Оце, — сказав я, роздивляючись кришиво на своїй долоні, — маленькі А, Б, В… Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.
Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.
А я вів далі:
— Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня обсипав ним людей замість конфетті й вигукував: «Із святом, із святом!» Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете