Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 149

Я рішуче попростував уперед, і він потюпав за мною.

Він дріботів позаду геть розгублений. Мало не хапав мене за лікті, щоб привернути до себе увагу.

— Так, так, ваша правда. А знаєте, я ледве не вбив вас, ще два роки тому. Побачив вас і пішов назирці. Але потім ви почали друкувати оповідання в журналах, тоді познайомилися з тією дівчиною, і я вирішив просто ходити за вами й збирати людей, атож, так воно й було. А по-справжньому все почалося з отієї грозової ночі в трамваї, що їхав до Венеції, я був тоді п'яний, і отой старий у лев'ячій клітці, і…

О боже, все так, подумав я. Ніч, надворі дощ, а позад мене невидимий Шренк промовляє слова, що назавжди закарбувались у моїй пам'яті.

— Тієї ночі в трамваї ви були так близько від мене, — провадив Шренк. — Я міг би простягти руку й торкнутися вас. Та я цього не зробив. Я втік. Ішов дощ, і коли б ви тільки обернулись… але ви не обернулись… ви б побачили мене, впізнали… але ви не обернулись, і…

Поміст лишився вже далеко позаду, ми швидко пройшли темною вулицею понад каналом і саме переходили місток. Бульвар був сонний, безлюдний — ні машин, ні вогнів. Я сягнисто простував попереду.

На середині містка через канал, там, де були лев'ячі клітки, Шренк раптом зупинився і вхопивсь за поруччя.

— Ну як ви не розумієте, допоможіть мені! — простогнав він. — Так, я хотів убити вас, справді хотів. Але це було б однаково що вбити надію, а вона потрібна в цьому світі, навіть таким людям, як я, хіба ні?

Я обернувся й поглянув на нього.

— Після сьогоднішнього вечора — ні.

— Але чому? Чому? — задихано спитав він, дивлячись на холодну масну воду.

— Тому що ви остаточно й безповоротно божевільний, — відказав я.

— Тепер я таки уб'ю вас!

— Ні, — сказав я з безмежним жалем. — Тепер лишилась тільки одна людина, яку треба вбити. Остання Самотня душа. Останній невдаха. Останній спустошений. Ви.

— Я? — зойкнув той малий чоловічок.

— Ви.

— Я? — зарепетував він. — Та будь ти проклятий, проклятий, проклятий!

Він крутнувся на місці. Вчепивсь у поруччя. І перескочив через нього.

Його тіло шугнуло вниз, у темряву.

Він поринув у воду — таку саму брудну й липку, як його одяг, таку саму чорну й жахливу, як його душа, — і зник з очей.

— Шренк! — закричав я.

Він не випливав.

«Верніться!» — хотів крикнути я.

Та раптом злякався, що він справді повернеться.

— Шренк… — шепотів я. — Шренк… — Потім перехилився через поруччя містка, вдивляючись у зеленкувате шумовиння й пузирчасту припливну хвилю. — Я ж знаю, ви там.