Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 145

Ні, не може бути.

Так воно й є.

Шренк не певен, чи все я знаю, і я також не певен, чи знаю все, і ми обидва намагаємося вгадати, чи немає в другого зброї.

— І обидва боягузи, — мовив Шренк.

Мабуть, я, сам того не помітивши, прошепотів останні слова.

А Шренк почув і докінчив мою думку.

— І обидва не зважуємося це перевірити.

Тесля йшов далі. Устриця плентала за ним.

Ми йшли.

І то не була сцена з якогось доброго чи поганого кінофільму, де люди все говорять та говорять, — ця сцена розгорталася пізнього вечора, і місяць то зникав, то виринав з-за хмар, і туман усе густішав, а я вів розмову з ідіотсько-психіатричною тінню Гамлетового батька.

Шренк… Як же все воно почалося? Закінчив коледж, почепив на двері вивіску приватного практика та й зажив собі, мов равлик у своєму домку, аж поки котрогось там року, вже й не згадати, стався великий землетрус, коли йому ушкодило не тільки руки-ноги, але й голову, і він зірвався вниз довгим схилом, та не на санчатах, а на власній кощавій спині, й не було на тому шляху жодної жінки, щоб пом'якшити падіння, полегшити кошмар, утерти нічні сльози й розвіяти вранішню зненависть? І, прокинувшись одного ранку, він побачив, що опинився… де?

У Венеції, штат Каліфорнія, і то вже коли остання гондола давно відпливла в небуття, вогні над каналами погасли, вода взялася нафтою і в неї звалили старі циркові фургони з клітками, за гратами яких рикала тільки припливна хвиля…

— «Ті, що в мій список попадуть, — промовив я, — уже од мене не втечуть».

— Що? — спитав Шренк.

— Є така пісенька, «Мікадо», — пояснив я. — Вона ніби про вас. «Засади всі мої ясні, і хай поможе бог мені. Щоб кожному покара — по вині, покара — по вині». Самотні душі. Всі, скільки їх є. Ви заносите їх у свій список, і, як співається в тій пісеньці, вони од вас уже не втечуть. Вина їхня в тому, що вони облишили спроби чогось досягти або й ніколи не пробували. Хто не мав хисту, хто зазнав поразки, хто зневірився. А їхньою покарою, о господи, стали ви.

Шренк знов запишався й виступав, наче півень.

— Ну-ну, — мовив він, тримаючись попереду. — Ну-ну.

Я зарядив язика, націлився й пальнув.

— Як мені здається, — сказав я, — десь тут поблизу має бути відтята голова Скотта Джопліна.

Він не зміг стримати мимовільного поруху, і його права рука шарпнулася до кишені засмальцьованого піджака. Вдавши, ніби просто пригладжує піджак, він задоволено поглянув на свою руку, тоді відвів очі й попростував далі.

Перший постріл влучив у ціль. Я зашарівся з радості. «Детективе-лейтенанте Крамлі, — подумав я, — побачив би ти мене зараз!»

Тоді вистрілив удруге.

— Канарки на продаж, — промовив я тихим голосочком, тихим і тонким, як оті вицвілі, написані олівцем літери на картці у вікні старої. — Канарки.

Тепер його ліва рука з таємною гордістю порвалася до лівої кишені.

О боже, подумав я, він носить при собі оті клапті старих газет із пташиних кліток!

Як в око вліпив!

Шренк простував далі. Я йшов за ним.