Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 127

— Боже ти мій! — вигукнув Крамлі. — Я почуваю себе татом, чий хлопчик щойно закінчив Гарвардський університет. Ану розкажіть іще, синку. Як у вас це виходить? І що робити, аби вийшло і в мене?

— Щоранку сідати й шкварити на машинці.

— Слухаюсь.

— І щополудня припиняти роботу.

— Слухаюсь!

У затоці завила туманна сирена, знов і знов сповіщаючи своїм протяглим сірим голосом, що Констанс Реттіген ніколи вже не повернеться.

Крамлі взявся до друкування.

А я до пива.

Тієї ночі, о десятій хвилині на другу, хтось підійшов і став у мене під дверима.

«О боже! — подумки заволав я, прокинувшись. — Прошу тебе, не треба цього знов!»

У двері постукали, потім загрюкали, потім затарабанили. Хтось добивався до мене.

Не будь боягузом, звелів я собі. Поклади цьому край. Ну ж бо…

Я підхопився з ліжка й розчахнув двері.

— Який у вас чудовий вигляд у цих драних спортивних трусах! — сказала Констанс Реттіген.

Я схопив її в обійми і закричав:

— Констанс!

— Ну, а хто ж би в біса ще?!

— Але ж… але ж я був на вашому похороні.

— І я була. Чорт забирай, наче за часів Тома Сойера! Всі ті кретини на березі, і той безглуздий орган… Ну, влазьте мерщій у штани. Гайнемо звідси. Раз-два!

Почувши знадвору гарматний гуркіт старезного побитого «форда», я рвучко застебнув змійку на штанах.

Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:

— То ви жива…

— Годі вже мене ховати, і висякайте носа. — Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. — Милий боже, я всіх пошила в дурні.

— Але навіщо, навіщо?

— Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.

— А ви йому не писали, цебто не запрошували?..

— Запрошувала? Боже, який несмак!

Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.

— Нікого не видно?

— Він більш не прийде, Констанс.

— От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.

— Ви не помилилися.

— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякий припас і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.

Вона вискочила із старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.

— Вночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з'явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. З півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом нa південь і вийшла з води проти свого старого бунгало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувала себе пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.