Читать «Рiднi дiти» онлайн - страница 149
Оксана Дмитриевна Иваненко
— Вони збожеволіли, — закричала фрау Фогель. — Це пропаганда! їх підмовили!
— Хто? Коли? — обурився молодший. — Адже вони у вас за сьома замками, до них нікому і пробратися не можна. Не дім для дітей-сиріт, а в'язниця для тяжких рецидивістів.
— Спокійно, — сказав сивий. — Для нас ясно, що це радянські діти, навіть більше — ми знаємо, що матері розшукують їх, — звернувся сивий до начальника і його прибічників, — ми одержали листи їхніх матерів.
— А прізвища, їхні прізвища? — заверещала фрау Фогель. — Спитайте їхні прізвища.
— Як твоє прізвище, Лідочко? — спитав знову молодий. Але що могла сказати Ліда?
— Я не знаю... — сказала вона, почервонівши і схиливши голову.
— Я не знаю, — повторив і Ясик.
— А ти не пам'ятаєш такого прізвища — Климкович? — Ні... не пам'ятаю...
— А як звуть твою маму, Ясик?
— Я не знаю. Моя мама вмерла, я її не бачив, — сказав хлопчик так, як його вчили всі ці роки.
— Бачите, бачите, — торжествувала фрау Фогель, — вони не можуть пам'ятати, бо цього ніколи не було. А про те, що її звуть Лідою і його Ясиком, — їм хтось наплів. Ідіть, дітки, спокійно, вас ніхто не забере від нас. Ми не віддамо.
Але діти вийшли з кабінету ще смутнішими, ще переляканішими, ніж зайшли туди.
А Юріса і Грегора забрали з собою троє радянських військових. І Юріс сказав під секретом дітям: — Я не знав — а я Юрко, а Грегор — Грицько, і у нас є мами в Радянському Союзі, і ми туди їдемо.
— Там страшно, в Радянському Союзі, — сказав Петер.
— Брехня! — раптом осмілів Юрко. — Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери — хіба вони страшні? Мені тут страшно.
І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року — лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів «добрих» англо-американських вихователів.
А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.
От уже й шум машин завмер... А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.
— Так ви з Радянського Союзу — Ліда, Ясик? — раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.
Над ними стояв сам директор сирітського дому.
— В карцер! — гримнув він раптом. — Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.
Але ні, вони не забули, — вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.
З карцера вони вийшли через три дні.
— Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, — сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.
— А я? — спитала маленька Ірма.
— Ти ж німка. Ти у себе дома, — сказав хтось із старших дівчат. — А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.
Ірма сумно опустила голівку.
— А пам'ятаєш, — нагадала Ліда Ясику, — Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.
І ця мрія, ця впевненість додавала сили цим маленьким, забитим, заляканим істотам.
Звичайно, ті троє не забули. Полковник Навроцький, капітан Олександр Васильович і лейтенант-перекладач, якого звали просто Вася, бо він був зовсім молодий, були твердо переконані: так, це і є ті самі Ясик Климкович і радянська дівчинка Ліда, прізвище якої поки що невідоме. Але це радянські діти. Їх треба лише вирвати з-за цих грат.