Читать «Рiднi дiти» онлайн - страница 147
Оксана Дмитриевна Иваненко
Діти нахилилися над горобцем, і Лінда тільки хотіла покласти його в зроблене з травички кубелечко, як кістлява рука, наче залізні лещата, вп'ялася їй в плече.
— А, так ось що ви робите! — почули вони зловісний скрипучий голос. Ганс мимоволі прикрив долонями горобеня, але кістляві пальці одірвали його руки, схопили пташку і кинули її геть, просто об паркан.
— Так от що ви робите з казенним майном, з казенним харчуванням. Негайно йдіть у дім. Негайно з'явіться до фрау Фогель!
Нещасні правопорушники повернулися в дім, опустивши голови. Вони й слова не могли вимовити в свій захист — вони боялися одного звуку голосу міс Джой і самої тіні фрау Фогель.
Фрау Фогель не було в будинку, її кудись викликали. Краще було б уже одразу відбути кару, ніж отак тремтіти весь час. Увечері, коли вони сіли за стіл, міс Джой забрала з-під їхнього носа миски з кашею і навіть хліб.
— Вони зовсім не голодні, — сказала вона, — вони віддають свої порції — значить, не потребують їх.
А їсти, звичайно, дуже хотілося. Коли хочеться їсти одразу після обіду і можна з'їсти одразу цілком вільно дві-три такі порції, то як же хотілося їсти через кілька годин? Може б хтось із дітей і сунув би окрайчик хліба, та як це можна було зробити, коли за всіма одразу стежили колючі очі міс Джой і зловісний голос то з сичанням, то з рипінням виговорював дітям їхню невдячність англо-американській владі, яка так турбується, так годує, так доглядає їх сиріт.
«Швидше б уже спати,— подумала Лінда, — а то так їсти хочеться!»
Нарешті вони в своїх спальнях з двоповерховими ліжками-нарами, категоричне «Schlafen!» Гертруди, яка вимикає світло. Коли можна вже заснути, сон біжить від Лінди. Вона лежить, прикусивши губи, і думає — і думи її по-дитячому фантастичні, неймовірні. Вона тікає. Звичайно, не одна, з нею Ганс. І Ірму треба взяти, обов'язково, вона маленька, її кожен може скривдити.
А з Гансом вона розлучитися не може. Адже вона одна знає, що він — Ясик, а не Ганс, а вона — Ліда. І колись давно, коли вона лежала хвора, до неї нагнулася якась чужа дівчина і сказала: — Не забувай, ти з Радянського Союзу!.. Радянський Союз... Про нього всі дорослі в притулку розповідають тільки жахливе і страшне. А Лінда думає... Коли фрау Фогель, гер Хопперт, міс Джой, Гертруда, пастор у церкві, такі люті, огидні, розповідають лише погане — то, може, це все навпаки? Звичайно, вона була малою і не пам'ятала, як там було, вона тільки пам'ятає, що у неї був братик, такий, як Ясик, і звали його Вовкою, і була мама, і була сестричка, і був тато, і їх ніколи, ніколи ніхто не бив... Взагалі, мабуть, було добре — і де це все тепер? Де вони? І чому вона одна тут, між чужими, де ніхто ніколи не каже на неї «Лідочка», «Лідуся»... Дівчинка шепоче сама собі:
— Лідочка... Лідуся... А я не забула, як мене звуть. Я зовсім не Лінда, зовсім ні, і Ясика звуть Ясиком, а не Гансом...