Читать «Рiднi дiти» онлайн - страница 134

...І щоб було багато-багато квітів...

«Квіти розцвітають — це земля всміхається», — співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.

З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.

— Мавки мої, лісовички! — сміявся тато.

Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще «де-рева-діти», як сказала Тоня, а Світланка додала: «Вони ще в групі малят».

Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.

І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі — весняні, літні, осінні.

Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.

А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.

— Ти пам'ятаєш Ясика? — несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на своїй грядці. — Він був з нами в Аушвіці.

Ваня закивав головою, а Льоня спитав:

— Спочатку з бабусею, а потім сам?

— Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає...

— Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,— пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,— може, то й був Ясик?

— А чого ти згадала його?

— Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку... І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.

— Ти писала їй? — спитав Льоня.

— Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.

— Ми дуже були близькі, наші сім'ї... — продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. — Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик — ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас... Щоб ми колись зустрілися...

— Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.

Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.

— Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? — спитала вона.

Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.

— Посадити дерево на пам'ять про Ясика? — спитала Катя. І Ваня закивав — мовляв, так, так, посадити дерево.