Читать «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма» онлайн - страница 129

— Нічого собі! — приголомшливо пробелькотів той.

Підхопивши Ірку, він забіг в арку солідного старого будинку. Лампочка над одним-єдиним під’їздом освітлювала замкнуте подвір’я-колодязь. Покутник всадовив Ірку на дерев’яну лавочку. Тетянка, схлипуючи чи то від пережитого страху, чи то від полегшення, почала витягати з Ірчиних долонь дрібні шматочки скла, безперервно повторюючи:

— Ну ти дала! Ну ти їм дала!

Кінчиками нігтів вона підчепила крихітний шматочок скла й напружено прикусила губу…

У цілковитій тиші почувся злагоджений тупіт ніг. Тетянка глянула на Ірку сповненими жаху очима… Чотири велетенські темні тіні накрили двір. В арку пліч-о-пліч входили песиголовці. Єдиний вихід із двору було відрізано.

— Ні, ну я так не можу! — збунтувався покутник. — Це вже зовсім ні в тин, ні в ворота…

Один із песиголовців понюхав повітря довкола покутника, гидливо чхнув і недбало відштовхнув його плечем. Людожери відрізали подруг від їхнього єдиного ненадійного захисника.

— Дівчатка, ну я правда не можу! — гукнув покутник поверх собачих голів. — Надто вони вже величезні, і їх знову багато! Я все-таки маю ще потренуватись. Ви ж без мене впораєтесь?

— Знаєш, цього разу, здається, ні! — тремтячим голосом відповіла Тетянка.

Подруги задкували вглиб двору. Ось Ірка тицьнулась спиною в стіну… Стікаючі голодною слиною пащеки нависли над нею… чотири ока спалахнули переможними вогниками.

— Впораєтесь-впораєтесь, — заспокійливо пробелькотів покутник, задкуючи до виходу. — Он які ви круті… Землю перевертаєте.

Роззявлена пащека людожера потяглася до Ірчиного горла…

— Знову тікаєш, гад?! — у розпачі вигукнула Тетянка. — Мало тобі друга Сашка, то ти ще й нашу смерть спокутувати будеш, покутник фігів!

Задкуючи, покутник шкопиртнув і застиг, як укопаний.

— Ще? Ні, я не можу! Це зовсім неможливо! Я й так стомився! Я, зрештою, терпіти не можу біганину… — забелькотів він. — Годі! З мене годі! А-а!

Несамовито горлаючи, покутник розвернувся до песиголовців.

Його чорний костюм раптом луснув по швах, і гігантські, схожі на стародавні щити, пластини м’язів вкрили мерця з голови до ніг. Голова витягнулась, і він хижо роззявив пащеку, повну страшних, гострих ікол. На пальцях виросли довгі, мов кинджали, сталеві пазурі. І покутник з розмаху всадив їх у спину найближчому песиголовцю.

Той, мов цуценя, ображено заскавчав. А розлючений монстр-покутник накинувся на людожерів. Його кігтяста лапа посмугувала черево одного, а зубаста пащека зімкнулася на холці іншого…

— Ну ось, а ти боявся… — мимохіть потираючи шию, буркнула Ірка.

Жалібно заскавчавши, песиголовець виповз із сутички, судорожно сіпнувся й нерухомо застиг на асфальті. Його єдине око повільно згасало.

— Не потраплять вони до Червоної книги, — сказала Ірка, побачивши, як страшні щелепи покутника вп’ялися в горлянку песиголовцеві. — Пропоную вважати цей вид остаточно вимерлим.

Вона втомленою ходою рушила до арки.

— Може, зачекаємо? — озвалася Тетянка.

— Кого?

— Ну… його, — нерішуче запропонувала Тетянка, з деяким сумнівом поглядаючи на їхнього приятеля, що став геть інакшим.