Читать «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма» онлайн - страница 128

Покутника в його чорному костюмі й метелику швейцар збирався пропустити. Але, побачивши дівчат, суворий охоронець миттю перегородив їм дорогу.

— Куди?! — грізно гаркнув він. — Неповнолітнім…

— Проведіть до задніх дверей, — металево відкарбувала Ірка, і її очі спалахнули зеленню.

Не кажучи жодного слова, швейцар залишив свій пост і пішов попереду дівчат. Подруги пірнули в службове приміщення, потім під здивованими поглядами кухарів, проминули кухню. Швейцар люб’язно відчинив задні двері.

Огидно засмерділо сміттям. Світло, що лилося з приміщення, вихопило з темряви завалений старими ящиками дворик. А на залізній стінці сміттєвого бака виднівся темний контур собачої голови. На широких людських плечах.

Утікачі круто розвернулись і — назад, назад, назад! — через увесь ресторан кинулись назад до виходу.

— А на чай?! — гукнув їм услід швейцар.

Дівчатка й покутник пронеслись через проспект, проминули невеличкий майданчик і знову вискочили на широку стрічку шосе.

Перед ними було темне провалля підземного переходу. А позаду — чотири величезні широкоплечі постаті. Песиголовці, здавалося, не поспішали, але були вже тут, близько, за спиною!

— У перехід! — скомандувала Ірка.

На повній швидкості трійця злетіла сходами вниз.

Песиголовці — як завжди, повільно — почали спускатися слідом за ними.

— Швидше, нам треба відірватися хоча б на секунду! — крикнула Ірка.

Задихаючись, утікачі промчали лункою порожнечею підземного переходу й вискочили назовні…

Ірка спинилась. Озирнулась. Морок переходу на якусь мить сховав переслідувачів.

— Чого ти стоїш? Біжімо! — крикнула Тетянка.

— Стоп! — відрізала подруга, нишпорячи рукою в торбі.

Ірка витягла флакончик. У ньому на дні лежала крихітна грудочка сірої землі. Дівча затисло флакончик у долонях.

— Земле свята, що людей трима, зло не пуска, собою покрива, у собі запира… — белькотіла Ірка.

Гучні кроки лиховісної четвірки лунали все ближче.

Ірчині долоні стискались міцніше.

Розмірено крокуючи, песиголовці з’явились внизу сходів.

Скло флакончика уривчасто хруснуло. Уламки вп’ялися Ірці в долоні, і вона зойкнула.

Чотири зубасті пащеки втішено вишкірились.

Кров Ірчиних долонь окропила грудочку землі з розчавленого флакона.

Земля здригнулась, наче по ній прокотився довгий стогін. Широкий отвір переходу болісно зарипів і поповз, змикаючись. Асфальт піднявся й почав ламатись. Вивернутий ліхтарний стовп із гуркотом впав поперек майдану.

Песиголовці кинулись нагору. Сходи спучилися й опали, розтікаючись цементною рікою. Один із переслідувачів кинувся вбік, гепнувся на коліна… Важка стеля накрила його з головою.

Три його приятелі розвернулись і щодуху помчали назад, до протилежних сходів підземного переходу. І тоді земля вдруге застогнала.

Обидва отвори переходу ворушились, то змикались, то розмикались як два велетенські роти. Ліхтарні стовпи падали додолу, бризкаючи іскрами розірваних дротів. Асфальт повз, мов велетенський сірий язик. Земля востаннє зітхнула — і перехід зімкнувся, поховавши під собою песиголовців.

Ірка судорожно відсапалась, розвела долоні… і безсило впала прямо покутникові на руки.