Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 24

— Сюди що, на джипi бухати приїжджають? — поцiкавився Жора. — Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…

— Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…

— Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, — констатував фотограф.

— Та нi, там щось iнше…

Шамрай глянув на годинник.

— Погнали назад. Нам ще машину штовхати.

11

Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.

Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.

Вночi вiн погано спав — уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах — там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.

Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…

Все, досить про це!

Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина — її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.

— Привiт, — Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.

Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.

— Привiт, — вiдповiв вiн. — Я тут ось сьорбаю…

— Хочу чаю, — сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: — Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.

Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:

— Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима — не мої пори року. I голова чогось розламується.