Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 2

Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй — три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч — емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, — плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч — двi табуретки. На плитi — закiптюжений чайник, на стiнi — поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.

На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.

— Присядьте… як вас звати?

— Вiктор.

— Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…

Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку — ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж — вогник…

Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.

— Ви — мiцний?

— Я? — перепитав Вiктор.

— П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?

— А, так-так, якщо можна.

Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.

— Цукор?

— Нi, дякую, — чемно вiдповiв Шамрай. — То ви менi дзвонили…

— Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.

— Нехай, — погодився Вiктор. — Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?

— Ви ж для цього прийшли, — спокiйно вiдповiла жiнка. — Дивiться сюди, це ось так вiдбувається.

Пiдiйшовши до радiоточки, вона повернула ручку, роблячи звук голоснiше. Але радiо не видало жодного звуку. Шамрай терпляче чекав коментарiв.

— Ви думаєте, що радiо вимкнене, — промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. — Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

— Тепер так, — жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

— I давно так?

— Третiй мiсяць, — жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. — Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно — три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.