Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 123
Андрій Кокотюха
— Я б сказав.
— Отже, не бачив?
Вiктор похитав головою.
— Значить, ти думаєш: тi… люди вирiшили, що Тамара проговорилась як не мiлiцiї, то тобi про побачене в Пiдлiсному?
— Так. В Пiдлiсному… Або десь поруч…
— Вони зрозумiли свою помилку?
— Хрiн їх знає.
— Ще одне: ти хоч одного з них запам’ятав?
— Одного — точно. Того, який назвався людиною з карного розшуку… Тiльки одного й розгледiв. Бачив менше хвилини, та нiколи вже не забуду. Наволочку ж на голову, казав же… Вiн менi, мiж iншим, навiть снився вчора.
— В кошмарному снi?
— В якому ж iще?
— Там ти його перемiг?
— Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…
— Поганий сон, — визнала Кiра. — У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?
— Сто пудiв.
— Словесний портрет скласти можеш?
— Постараюсь. Вiн такий чорнявий…
— Стоп! — зупинила Березовська. — Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.
14
Бражник заявив: нереально.
Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше — з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.
— Набирай.
— Кого?
— Кого треба — того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.
— Для кого? Для чого?
— Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.
— Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?
— Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.
Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.
15
Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.
Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.
А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.
Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.
Тим не менш, фоторобот вийшов, на переконання Вiктора, дуже схожий.
Це пiдтвердилося за кiлька годин.
Кiра сама, здається, розгледiла в чоловiковi, який назвався працiвником карного розшуку, дуже знайомi риси. Але, аби пiдтвердити свої пiдозри, знову потурбувала Сергiя в лiкарнi. А у капiтана Бражника навiть сумнiвiв не було.
Лишалося знайти серед дiлових паперiв Кiри
Ця людина не любить свiтитись, як i той, на кого вiн працює. Проте фотографiї пiдозрюваних у вбивствi завжди повиннi бути пiд рукою у слiдчого та опера-сищика. Навiть якщо пiдозрюваний не фотографувався спецiально для архiвiв мiлiцiї чи прокуратури.
