Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 122

Жiнки знову замовкли, i Березовська вiдчула — тепер стає тут зайвою.

— Дякую, — вона ступила крок до кухонних дверей.

— Почекай, — зупинила її Людмила. — Щось таке я, чесно кажучи, хотiла почути. Бачу, тi, хто треба, все зрозумiють. Кiро… Словом… Давай ти приляжеш — в залi на диванi подушка i плед. Подрiмай кiлька годин. В обiд до Сергiя разом з’їздимо, плову йому вiднесемо. Ти як?

Кiра чекала на дзвiнок. I не на один.

— Добре. А то так нагодувала — справдi йти не хочеться.

Свiй зовсiм уже вистиглий чай вона так i не випила.

12

По обiдi в лiкарнi стояла недiльна тиша.

Жiнки надто старанно намагалися говорити з Бражником про що завгодно, крiм його звiльнення з мiлiцiї. Сергiй вiдчував це, i був вдячний дружинi й Кiрi: вiн сам зараз не бажав давати комусь непотрiбнi пояснення i зайвий раз обсмоктувати це питання. Навпаки, пiсля розмови з начальником йому раптом стало так спокiйно, як не було вже давно. Дивно — навiть сон почав швидко налагоджуватись: вiдколи вiн у лiкарнi, здебiльшого спав, у перервах мiж сном даючи байдужi пояснення купi народу — вiд слiдчого прокуратури, якому доручили «справу Пiдлiсного», до київського полковника з мiлiцейського главку.

Мiж iншим, цей полковник виявився цiлком нормальним мужиком. Навiть анекдот смiшний розказав на прощання.

Бражник саме почав переказувати його Людмилi й Кiрi, коли ожив мобiльник Березовської.

— Слухаю! — буквально вигукнула вона в трубку, тут же протягнула з помiтним розчаруванням: — Так, здрастуйте, Вiкторе…

Якийсь час вона мовчки слухала.

— По телефону не можна? Тодi гаразд, я саме в лiкарнi, тiльки в iншому корпусi. Пiдiйду.

— Шамрай? — запитав Сергiй, коли слiдча вiдключилася.

— Шамрай.

— Чого хоче?

— Каже — серйозна справа. Доведеться йти. Побудеш ще, Людо, чи…

— Побуду, побуду, — заспокоїла Людмила. — Треба ж тебе на обiд забрати…

13

Вислухавши Шамрая, Кiра Березовська зрозумiла: обiду в неї сьогоднi не буде.

— Чому ранiше мовчав? — запитала суворо.

— Не думав, що це важливо, — Вiктор здвигнув плечима.

Аби не тривожити пообiднiй сон вiдставного пожежника, вони вийшли з палати i тепер стояли бiля зелено пофарбованої стiни в порожньому коридорi.

— Чого ж зараз вирiшив, що важливо?

— Тома тут… Ми ж в одному вiддiленнi… Ось… Я пробував з нею поговорити. Вона вперто каже: нiчого з аномальної зони не пам’ятає. I взагалi, з пам’яттю в неї…

— Знаю, — рiзко перервала Березовська. — Ближче до тiла.

— А ви… чи не ви?… Ви, здається… Неважливо… хтось обмовився, що на Тому нiхто не нападав. Слiдiв насильства, крiм ґулi на потилицi, немає. Та й ґуля там — ґулька… Але вона щось бачила. Iнакше б тi, хто мене викрав i обробляв за мiстом, не старалися б так. В лiкарнi бiля Томи тодi мiлiцiонер стояв, охорона…

— Тепер нема.

— Нема.

— Нiкого зi своїх… — згадавши про ланцюг i собаку, Березовська на мить затнулася, стараннiше добираючи слова, — зi своїх, е-е… кривдникiв ти за цей час тут, у лiкарнi, нiкого не бачив?