Читать «Повний місяць» онлайн - страница 142

Велетень сидів прямо. Та, слухаючи Андрія, ще більше розпрямив плечі. При цьому рука з парабелумом не здригнулася, дуло не сіпнулося вбік навіть на трошки.

— Ми не лісовики, — проговорив рівно.

— Хай. Як вас називати? Ось ти — хто?

— Командир куреня Української повстанської армії. Крайова група УПА–Південь.

— Ух ти. А звання в тебе є, військове?

— Командир куреня, — вперто повторив велетень.

— Добре, товаришу командир…— Друже командир, — спокійно й твердо виправив той. — Товаришів у нас нема.

— Чим тобі погане слово — товариш?— Товариш Сталін. Товариш Лєнін. Товариш Берія. Зрозумів чи доста?

— Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?

— Грім.

— Це прізвище?

— Псевдо.

Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.

— Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? — і тут же, без переходу, спитав: — Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.

— Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.

— Що там можна побачити… Руки як руки…

Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.

— Де ж твій курінь, командире Грім?

— Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.

— То партизани, виходить, краще воюють?

— Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.

— А ваші німців прикривали?

— Відходили від німців — нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.

— Отак, значить? На чиїй же?

— На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?

Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:

— Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? — він кивнув на капкан.

— Там, — велетень мотнув головою кудись позад себе. — Добре, хоч вдало вступив.

— Вдало?

— Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.

— Чому? Звідки все це?

Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:

— Не хочеш — не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?