Читать «Повний місяць» онлайн - страница 139

— Яким випадком?

— Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!

Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:

— Що? Чому ти так дивишся?

— Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.

— Я повинна повірити?

— Є смисл брехати тобі?

Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.

Лариса легенько стиснула пальцями скроні — всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати — постукувати крихітні молоточки.

— Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…

— Дарма ти це, Ларо.

— Сама розумію.

— Нічого. З ким Юра? В школі?

— Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.

— Ось і повертайся, — Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. — Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, — тут же виправився він, — для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?

— Абсолютно. Повна партизанщина.

Тепер уже Ігор обійняв її, рвучко й міцно. Знайшов губи. Лариса відповіла, хоч неохайна борода таки заважала, але то — від незвички. Звикати доведеться. Природне маскування, хтозна: раптом їй сподобається колотися об чоловіка.

Йти не хотілося. Охопила повна свобода, ніби не було кругом нічого, загрозливого для волі й життя. Немов відчувши це й здогадавшись, куди знову може зайти, Вовк відсторонив жінку, м'яко, та разом із тим — наполегливо.

Жартома повернув до себе спиною.

Ляснув нижче — колись давно робив так, Лариса навіть забула.

Правий Ігор: треба йти. Дійсно, все для них лиш починається.

Махнула на прощання й пішла. Вийшовши за хвіртку, не озиралася. Може, якби раптом повернула голову, помітила б у вікні інше обличчя.