Читать «Повний місяць» онлайн - страница 137

У свого сина Лариса вірила.

Вже виходячи на вулицю, котра вела просто до Будинку культури, на мить зупинилася, немов наштовхнувшись на ще одну думку — її чоловіка по–звірячому вбили, а вона, не криючись, спішить до бородатого сторожа. Котрий невідомо, звідки тут узявся. Відразу стрельнуло: раптом поява начальника міліції не випадкова. Ну, як він про щось здогадався чи бодай підозрює…

Ні!

Енергійно труснувши головою, Лариса відкинула таке припущення. Аби не знала Андрія Левченка трошки ближче, аби не спілкувалася з ним, не мала нагоди відчути цього бойового офіцера — точно насторожилася б. Звісно, старший лейтенант нагодився несподівано, поводив себе якось дивно, здається, чогось навіть не договорював. Та все списувалося на загальну сатанівську атмосферу: кому–кому, а Левченку найскладніше. Легко можна заплутатися, мабуть, непереливки. Ось виправдання зустрічі зі сторожем — питання безпеки…

Нехай труднощі спершу виникнуть, вирішила Лариса. А вже потім стане їх долати. Бо, поки нічого небезпечного не відбувається, оці всі дії на випередження насправді можуть зіграти погану службу. Надмірна ж утаємниченість цілком здатна привернути непотрібну тепер увагу не лише до неї, а й до сторожа. Ось що дійсно небажано.

Але Ігоря на місці не виявилося.

Такого повороту Лариса зовсім не чекала. Ще не придумавши, чим виправдати інтерес, запитала в кіномеханіка, де сторож Волков. Той байдуже знизав плечима: мовляв, не вийшов зранку. Завідуюча послала до нього когось, хто був під рукою, так дізналася — вдома, хворіє. Щось у грудях, фронтова болячка. До цього кіномеханік поставився з розумінням. Сам на фронті втратив пальці на руках, два на правій, один — на лівій, до того ж легені турбують, куля випадкова зачепила.

Поки інвалід не почав цікавитись, для чого їй треба сторож, Лариса подякувала, перервала розмову та швидко попрощалася. Стало розуму та розважливості не питати, де живе Волков — так би точно залишила по собі слід. І всякий, кому треба, його рано чи пізно візьме. А ось хвороба — це стурбувало Ларису. Заспокоїло хіба те, що Ігоря бачили зранку люди. Й не тривожаться, бо мало, який недуг поклав на ліжко вчорашнього фронтовика. Тут страшніші речі трапляються. Батько одного з учнів, безногий танкіст, котрий лиш тепер, коли Поділля звільнили, повернувся з госпіталю в рідний Сатанів, і майже щоночі веде танк на фриців лоб у лоб, потім наказує екіпажу десантуватися з броні. І єдиний спосіб припинити ці нічні кошмари — дозволяти безногому напиватися до чортиків.

Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.