Читать «Повний місяць» онлайн - страница 12

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи — сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори — шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові — справжнє. Чомусь здалося — вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо — в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю — невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, — видала заплакана жінка фінальний аргумент. — У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе — нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.