Читать «Повний місяць» онлайн - страница 11

— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.

Закінчивши, Левченко побачив — по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:

— А зі мною як?

— Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів?

— Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо — тепер.

— Що не ясно? — знизав плечима Сомов. — Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?

— Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.

— Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш — сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.

3

Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.

Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.

Неподалік старої добротної кам'яниці, де жила бібліотекарка, проглядалися в сутінках залишки міської брами. Раніше через неї заходили жителі та гості. З тих часів лишилася стара прямокутна башта на два поверхи з темними бійницями. Якщо придивитися, можна помітити старовинний графський герб на фронтоні. Чий він, яких шляхетних панів, Андрій не знав і не цікавився. Це місце Левченко облюбував відразу, щойно потрапив сюди. Часто, вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.