Читать «Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей» онлайн - страница 30
Автор неизвестен
Він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
– А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
– Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
– Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:
– Чого ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…
– А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
– Добре!
Вона йому й каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!