Читать «Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників» онлайн - страница 8

Думав Василь, думав та й каже:

— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки — усе живе, що є на світі.

— Добре, — говорить лісовий дідусь, — забажав ти мудро.

Дідусь зник.

І тут же Василеві в руки впала скрипка.

— Тепер говори друге бажання, — знову з'явився дідусь.

— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», — то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.

— Добре.

Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.

— Забажай і третє, але мудро.

— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.

Дав йому дідусь скатертину:

— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.

Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.

— Чого ви так, жінко, плачете?

— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.

— Та де ж той млин?

— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.

— Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.

Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:

— О, буде вечеря!

А молодший чорт сміється:

— Хіба на один зуб.

Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій — усі пішли в танець. Уже з них піт ллється — Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються — грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:

— Пусти нас, що хочеш тобі дамо.

— Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.

— Перестань грати, випустимо.

— Ні, дайте ключі, я його сам випущу на волю.

Чорти вагаються. А Василь грає так, що чорти вже до землі головами товчуть. Дали Василеві ключі, він повідмикав двері, випустив з млина чоловіка, вивів воли, насипав на віз муки й каже:

— Чоловіче, їдь додому, а я тут з ними розрахуюся.

Чоловік низько вклонився рятівникові й поїхав, а вояк каже:

— Ану, чорти, фіть до торби!

Забрав усіх чортів до торби; зав'язав і повісив у лісі на дуба, хай висять, а сам пішов за возом до села. Тут вибігає з хати жінка з дітьми, дякує, що врятував їй чоловіка, дає нагороду, але Василь не бере.

А пан хотів того чоловіка зігнати зі світу. Коли дізнався, що він вирвався від чортів живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:

— Я тебе вб'ю! Хату спалю! Твою жінку й твоїх дітей засічу різками!

Послухав вояка і вертається назад по торбу. Знімає з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Приніс їх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бідним не робили. Сам торбу під пахву, скрипку — під другу і йде до пана. Але чує в животі голод. Сів у полі під тополею, розстелив скатертину — тут же з'явилося і їсти, й пити. Наївся, попив вина, думає собі: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бідних».