Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 23

Пізно вночі селянин постукав Мошкові у двері. Гендляр подивився у вікно й спитав:

— Чого тобі, Йване?

— Я прийшов до бороди. Ану, дай її сюди на хвильку.

Що мав робити Мошко? Отворив вікно і висунув бороду Іванові. Той посіпав нею, вирвав кілька волосків. У Мошка навіть сльози закрутилися.

Наступної ночі селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кілька волосинок, висмикнув їх і пішов.

Рум’яне Мошкове лице за кілька днів зблідло. Він почав просити:

— Ти, Йване, не приходь до бороди вночі.

— Ні, це моя борода, і я буду приходити, коли мені захочеться.

Мошко вже напудився. Через кілька днів сказав:

— Чуєш, Іванку, ти продай мені свою бороду. Даю тобі двісті лей і — гай!..

— Ні, за такі гроші ніколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тоді вона буде твоя.

Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку і дав хитрому Іванкові.

А той узяв гроші й пішов далі по Буковині. Кажуть, зустрів і потім дурних багатіїв.

Про попа, наймита і пса Муцика

Бідний наймит Олекса служив у попа. А піп залицявся до його вродливої жінки. Признається вона чоловікові про цей клопіт. Цілий день Олекса думав, як помститися попові, й надумав. Приходить до нього й каже:

— Отче, а ви знаєте, що я чув?

— Що ти чув?

— У Львові є такий вчитель, що псів учить писати, читати й говорити.

Піп аж усміхнувся:

— Невже мого Муцика навчив би писати?

— Навчить.

— То вже веди.

Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по голові та й убив. Закопав під дубом, сам виспався й вернувся назад до попа.

— Відвів, Олексо, Муцика?

— Відвів, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованців.

— Ов, багато.

— Отче, тепер дамо лише половину, а решту пізніше. Зате пса мудрого будете мати.

Піп подумав собі: «Скільки я на дурничку грошей зібрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит гроші, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому своє зробити, то каже, що йде Муцика провідати. Піп ще й даруночок псові передає. Колись-не-колись питає:

— Олексо, а як там мій Муцик?

— Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився.

Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи піп кличе наймита й допитується:

— А як тепер Муцик?

— Ой, ой, отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати. Все знає, що у нашому селі діється, й про вас дещо сказав.

— А що сказав?

— Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самі запитаєте.

— А може, поїхати до нього?

— Отче, не можна. Пес з радості може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.

У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.

Каже наймит:

— Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.

Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.

Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.

— Олексо, де мій Муцик?

— Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.