Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 22

— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.

– Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п’яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

— Куме, мені вже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:

— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло… А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

Як Іван обдурював багатіїв

Жив на Буковині дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами — карав зло й робив добро. Якось приблукав він до Лужан. Дивиться, а перед ним стирчить фабрична труба, і з тої труби дим хмарою валить.

Іван задумався і каже:

— Файний дим… Ото якби мені такого диму десь дістати!

Пішов до фабриканта.

— Добрий день, пане.

— Добрий день. Чого прийшов, Іване?

— Хочу купити у вас дим, що йде з найбільшої труби.

Пан посміхнувся:

— Нащо тобі того диму, Йване?

— Та хочу і я чимось ґендлювати.

Домовилися. Іван заплатив гроші й поліз на трубу. Добрався до вершечка, сів собі й сидить. Далі накрив трубу капелюхом. Дим не йде більше в небо — розходиться по фабриці, б’є людям у вічі. Прибігли до пана:

— Пане, робіть щось, бо ми, адіть, плачемо.

Фабрикант розсердився. Вийшов надвір і махає Іванові:

— Ану, злізай звідти! Не грайся димом!

Іван відповів:

— Це, пане, мій дим — роблю все, що хочу з ним!

Біда панові з Іваном. Дим бухкає клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли і в канцелярії вже не могли дихати, пан знову вискочив надвір:

— Злізай уже, Йване, дим виїдає мені очі.

— А най виїдає… Я не злізу, бо це є мій дим — роблю все, що хочу з ним.

— Я куплю його від тебе, Йване!

— Не продаю, пане.

— Та я добре заплачу.

Чоловік подумав, що за той дим візьме файні гроші, та й сказав:

— Дасте тисячу лей, то най буде — злізу.

— Дам, Іванку, лише йди сюди.

Іван зліз із труби, взяв у пана гроші й пішов далі шукати багатих панів.

Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить він поміж людей, придивляється — хто і чим торгує. Раптом — глип, а перед ним гендляр, і борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неї з одного боку, з другого.

— Ех, борідка! — похвалив. — Продай мені, Мошку, свою бороду.

Гендляр тільки витріщився — подумав, що той трохи не в розумі. А коли це так, можна злупити якийсь гріш.

— Най буде, Йванку, — відповів. — Заплати ти двісті лей і можеш собі думати, що вона твоя.

Іван нараз відрахував гроші, дав їх Мошкові. Потім погладив бороду і став собі збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупці відходили, він брав Мошка за бороду, посіпував нею, виривав сиві волоски. Той усе терпів за двісті леїв.