Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 17
Автор неизвестен
Йде вулицею й бачить на одному будинку табличку з написом: «Д-р Бімбо, адвокат».
«Ого! Мій Бімбо вже став ученим доктором», — зрадів він.
Зайшов до контори і каже до адвоката:
— Ну, небоже Бімбо, як ся маєш? Як тебе вивчили з бика на доктора?
Адвокат розсердився і закричав на Гейзу:
— Забирайся, дурню, звідси, доки не пізно!
Гейза не чекав такого і теж розсердився:
— Ге-ге, забув віл, що був телятком. Рік тому ще бугаєм брикав, ледве його привів сюди, а як вивчився і став паном, то й свого ґазду не пізнає.
Адвокат схопився із стільця:
— Кажу тобі, дурню, вийди, бо біда буде.
— Ге-ге! — вигукнув багач. — Я піду, але й ти, небоже, підеш за мною до хліва.
З тими словами вихопив мотузок, закинув адвокатові на шию і почав тягнути, примовляючи:
— Тепер ти від мене не втечеш!
Гейза був здоровий, як дуб. Витягнув адвоката на вулицю. Той почав кричати:
— Гей, люди, рятуйте мене від божевільного чоловіка!
Розсердився Гейза, що його на вулиці дурнем називають, та так почав палицею періщити адвоката.
На крик збіглися люди. Скоро й жандарми появилися. Адвокат почав вимагати, щоб Гейзу судили.
На суді багач розказав, що знає доктора від маленького телятка, що годував його і відвів у науку. Судді мусили признати Гейзу божевільним і відпустити.
А Гейза донині про своє говорить.
Як дурня женили
Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:
Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:
— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.
На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:
— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панянка.
Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:
— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
— А вона що?
— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!
Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
— Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.
— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
— Най іде! — зраділа пані.
Дала синові хліба з повидлом і наказала:
— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
