Читать «Українські казки» онлайн - страница 26

Прибіг додому, а з нього сміються і геть проганяють: де ж таке видано, що баба два рази чорта обманула, а на третій ще й побила!

Тоді зібрався чорт і пішов собі геть.

Ходив, ходив голодний днів зо три. Зайшов у степ, а там чоловік пеньки корчує. Чорт перекинувся на чоловіка та й каже:

— Здоров, добродію! Чи даси мені хоч повечеряти, як я тобі поможу пеньки корчувати?

— Дам, — каже чоловік.

Чорт так узявся за роботу, що до вечора геть усі пеньки викорчував.

Приїжджає чоловік із чортом додому зайшли в хату. Жінка насипала борщу ріже хліб.

А діти кажуть:

— І я їсти хочу і я їсти хочу!

А той чоловік спересердя і каже:

— Чорта з'їжте!

Чорт перелякався — і з хати! Ото пообідав!

Козаки і смерть

Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці награє, а другий слухає. Коли один і каже:

— Ой, братику, біда! Смерть іде!

— Ну, то що? — каже другий.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подобає козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будемо вже сидіть. Один раз мати на світ народила, один раз і помирати!

— Якщо так, то й так!

Сидять вони. Підійшла Смерть, та й каже:

— Оце добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний! Як пішов од нього дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як це ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знову приступила.

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані! Дозволь і мені перед смертю табаки понюхати! — каже другий.

— Нюхай, — каже Смерть, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак табаку, бере понюшку а сам думає, як би йому зробити так, щоб і Смерть понюхала!..

Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була міцна, що аж у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутило їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як це ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Мучуся цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано — Бог його знає! Мушу терпіти!..

— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти та й годі, а от ти чхай ще п'ятдесят літ.

Ось так і визволилися козаки від наглої смерті.

Рак-неборак і його вірна жінка

Було це тоді, як раки вміли свистати.

Жили дід та баба, а в них було три доньки — одна краща за іншу. Якось баба сказала найстаршій:

— Ану, візьми коновку та принеси води.

Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла вже йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик: