Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 143

Я зупинив машину і роззирнувся — я був у своїй старій лабораторії, мої інструменти і прилади лежали так, як я їх залишив. Зовсім ослаблений, я вибрався з машини і сів на лавку. Кілька хвилин я страшно тремтів, але потім трохи заспокоївся. Я знову був у стінах рідної майстерні, вона лишилася такою, як і раніше. Я подумав, що, мабуть, просто заснув тут і це все мені наснилося.

Але ні, це був не сон! Тому що я вирушив у подорож в часі із південно-східного кутка кімнати, а приземлився у північно-західному, навпроти стіни, біля якої я показував вам свій винахід. А це якраз відстань від маленької галявини до постаменту Білого Сфінкса, в якому морлоки заховали мою машину.

Тоді на деякий час моя свідомість ніби застигла. Я підвівся і пройшовся коридором, кульгаючи, бо у мене ще й досі боліла п’ятка. Я почувався дуже брудним. На столі біля дверей я знайшов випуск «Пел-Мел-газет». Я подивився на дату — газета була сьогоднішня. Потім глянув на годинник — він показував майже восьму. Я чув ваші голоси і дзвін тарілок, однак не наважувався увійти, тому що мені було зле, я страшенно ослаб. Але, вловивши поживний запах м’яса, я відчинив двері. Решту ви знаєте. Я помився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

— Знаю, — мовив він після паузи, — це все здасться вам неймовірним. Але для мене єдиною неймовірною річчю є те, що я сиджу зараз перед вами у цій рідній кімнаті, бачу ваші дружні обличчя і розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Медика.

— Ні, я не можу очікувати, щоб ви цьому повірили. Сприймайте це як вигадку, або радше як припущення. Скажімо, я заснув у майстерні, і мені все наснилося. Вважайте, що я довгий час роздумував над майбутнім людства і таким чином вигадав його. А те, що я стверджую, ніби це все правда, вважайте мистецьким ходом, спрямованим на посилення інтересу до моєї історії. І все-таки, якщо сприймати цю розповідь як оповідання, що ви думаєте про неї?

Він вийняв люльку і почав, у звичній для нього манері, нервово постукувати нею по камінних ґратках. Запала коротка тиша. Почулося рипіння крісел і шарудіння взуття по килиму. Я відвів очі від обличчя Мандрівника в Часі й озирнувся на його слухачів. Вони всі перебували в темряві, й у мене перед очима попливли кольорові плями. Медик зосереджено й уважно роздивлявся нашого господаря. Редактор втупився у кінчик своєї сигари — вже шостої. Журналіст незграбно шукав свого годинника. Решта гостей, наскільки я пам’ятаю, не ворушилися.

Зітхнувши, Редактор підвівся.

— Шкода, що ви не письменник! — промовив він, поклавши руку Мандрівникові в Часі на плече.

— Ви все-таки не вірите розповіді?

— Ну…

— Я так і знав.

Мандрівник у Часі повернувся до нас.

— Де сірники? — сказав він.

Він закурив і тепер говорив через люльку, попихкуючи.

— Кажучи правду… я й сам не дуже-то їй вірю… але все-таки…

З німою цікавістю його погляд упав на зів’ялі білі квіти на столику. Тоді він перевернув руку, в якій тримав люльку, і я побачив, що він роздивляється напівзагоєні шрами на пальцях.

Медик підвівся, підійшов до лампи і став роздивлятися квіти.