Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 142

Темрява западала швидко. Зі сходу повіяв холодний вітер — дедалі сильнішими поривами, а летючих білих пушинок більшало. З узбережжя долинав шелест і шум води. Окрім цих неживих звуків, над світом нависла тиша. Тиша?.. Важко описати словами цю непорушність. Усі звуки, які створює людина, мекання овець, спів птахів, дзижчання комах — шум, на фоні якого ми звикли жити, — усе це зникло. Коли тьма згустилася, сніжинок, які крутилися і танцювали у мене перед очима, стало ще більше, а повітря зробилося ще холоднішим. Врешті білі вершини віддалених пагорбів швидко, одна по одній, почали зникати в темряві. Слабкий бриз переріс у ревучий вітер. Тоді я побачив, що тінь від затемнення швидко насувається на мене. За мить було видно тільки бліді зірки. Все решта лежало у безпросвітній пітьмі. Небо стало повністю чорним.

Мене охопив жах перед цією великою темрявою. Було боляче дихати, а холод пробирав до самих кісток. Я весь тремтів, і мене почало нудити. Тоді у небі показався край сонця, схожий на розпечений лук. Я зліз із машини, щоб трохи отямитись. У мене паморочилось у голові, і мені було б важко витримати ще одну подорож. Поки я так стояв, стривожений і ослаблений, я знову помітив, що на мілині, на тлі червонуватої води, щось ворушиться — тепер я точно бачив, що воно рухається. Це була кругла істота завбільшки з футбольний м’яч, або трохи більша. Вона уривчасто підстрибувала. Знизу в неї звисали щупальця, на тлі неспокійного кривавого моря вона здавалася чорною. Я відчув, що непритомнію. Але величезний страх залишитися безпомічно лежати у цих жахливих далеких сутінках підтримував мене, поки я залазив у сидіння.

XII

Отож я полетів назад. Довгий час я, вочевидь, сидів непритомний. День і ніч знову почали, блимаючи, змінювати одне одного. Сонце знову стало золотим, а небо — блакитним. Дихалось мені уже легше. Контури землі колихалися і пливли переді мною. Стрілки приладів тепер обертались у протилежному напрямі. Потім знову почали з’являтися невиразні тіні будинків ери занепаду людства. Вони також змінювались і щезали, і замість них з’являлися інші. Незабаром, коли мільйонна стрілка була вже на нулі, я зменшив швидкість. Скоро я почав розрізняти нашу рідну дрібну архітектуру, тисячна стрілка теж дійшла до нуля. Коливання дня і ночі ставало дедалі повільнішим. Тоді навколо мене з’явилися знайомі стіни лабораторії. Дуже м’яко я став уповільнювати рух машини.

Тоді я помітив одну незвичайну річ. Здається, я згадував про те, що коли я рушив із лабораторії, але ще не розігнався до дуже високої швидкості, я бачив, як кімнатою пройшла міс Вотчет, і мені здавалося, що вона промчала як снаряд. Так от, коли повертався, я знову пролетів крізь ту хвилину, коли вона перетинала кімнату. Але тепер кожен її рух був цілком протилежним. Двері в нижньому кінці лабораторії відчинилися, вона пройшла через кімнату спиною вперед і зникла за дверима, з яких попереднього разу вийшла. Перед цим на якусь мить я ніби побачив Гілієра, але він пронісся, як блискавка.