Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 115

Саме від неї я дізнався, що почуття страху все-таки ще не зникло з лиця землі. При денному світлі Віна нічого не боялася й мала якусь надзвичайну довіру до мене. Одного разу я жартома став корчити страшні гримаси, але вона тільки сміялася з них. Проте вона страшенно боялася темряви, тіней і чорних речей. Темрява — це єдина річ, якої вона жахалася. Цей страх був дуже сильним, я замислився про це й почав спостерігати. Поміж інших речей я помітив, що з настанням темряви маленькі люди збирались у великих будинках і гуртом лягали спати. Вони здіймали тривожний галас, коли я входив до них без запаленого сірника. І я жодного разу не бачив, щоб після настання темряви хтось із них лишався надворі або спав окремо від інших. Але я був таким бевзнем, що не зробив жодного висновку з їхнього страху і, незважаючи на те, що Віна дуже боялася, наполіг на тому, щоб ми спали окремо від цих сонних скупчень.

Це її дуже схвилювало, але потім її дивна прив’язаність до мене взяла гору, і п’ять ночей, включаючи останню, вона спала біля мене, поклавши голову мені на долоню.

Але я трохи відхилився від розповіді. Одного дня — здається, це було напередодні порятунку Віни — я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно, мені снився огидний сон про те, що я потонув у морі й актинії м’якими щупальцями обмацують мені лице. Я рвучко прокинувся, і мені здалося, що з зали вибігла якась сірувата тварина. Я спробував заснути знову, але не міг, тому що відчував якийсь неспокій і дискомфорт. Була якраз та сіра рання година, коли світ іще здається нереальним, коли світло ще тьмяне, але речі вже починають вимальовуватись у темряві, й усе навкруги ще не набуло кольору, але вже має чіткі обриси. Я підвівся, через велику залу вийшов із приміщення і пішов по бруківці з кам’яних плит. Я вирішив знайти бодай щось приємне в тому, що так рано прокинувся, і побачити схід сонця.

Місяць уже заходив. Залишки його світла змішувалися з першою ранковою прозорістю, створюючи похмуру напівосвітленість. Кущі видавалися чорнильно-чорними, земля була темно-сірою, а небо — безбарвним і безрадісним. І мені привиділося, що на пагорбі привиди. Ковзнувши поглядом по схилу, я помітив там кілька білих постатей. Двічі мені здалося, що я угледів білу мавпоподібну істоту, яка швидко бігла пагорбом угору, а один раз біля руїн я помітив відразу три такі істоти — вони несли щось темне. Рухались вони квапливо. Я не бачив, куди вони поділися; здається, вони просто зникли між кущів. Нагадую, що ранок тоді ще не зовсім прояснився. У мене було, певно, відоме вам ранкове відчуття неясності й холоду, і я не дуже вірив своїм очам.

Коли небо на сході проясніло і все навкруги знову набуло свого денного забарвлення, я ще раз уважно оглянув місцевість. Але на цей раз білих постатей не було. Вони, очевидячки, з’являлися тільки на світанку. «Мабуть, це привиди, — подумав я. — Цікаво, з якої вони епохи?» Я мимоволі згадав одне міркування, висловлене Ґрантом Елленом. Він стверджував, що коли кожне покоління по смерті залишатиме по собі привидів, то скоро світ переповниться ними. Отже, якщо вірити цій теорії, то оскільки відтоді минуло вісімсот тисяч років, тепер привидів повинно бути безліч, і нема чого дивуватися, що я побачив аж чотирьох відразу. Але цей жарт не дуже мене заспокоїв, і я думав про білих істот весь ранок, аж поки порятунок Віни не витіснив їх з моєї голови. Вони чомусь пов’язувалися в моїй уяві з білою твариною, яку я сполохав, коли в нестямі шукав у кущах свою Машину Часу. Але Віна була їм приємним замінником. І я тоді ще не знав, що пізніше ці істоти знову заволодіють моїми думками, на цей раз набагато сильніше.