Читать «Зоряний хлопчик (Збірник)» онлайн - страница 72
Оскар Уайльд
— Бачу, жорстоке в тебе серце, не знаєш ти жалю. Яке зло заподіяла тобі ця злиденна жінка, що ти поводишся з нею так брутально?
Зоряний Хлопчик почервонів від злості, тупнув ногою і закричав:
— А хто ти такий, щоб питати, що я роблю? Я тобі не син, щоб виконувати твої забаганки!
— Правда твоя, — відповів Лісоруб. — Проте я виявив до тебе милосердя, коли знайшов у лісі.
Почувши ці слова, жінка скрикнула і зомліла. Лісоруб відніс її до своєї хатини, дружина його заходилася біля неї, і коли жінка опритомніла, вони поставили перед нею м’ясо та квас і запросили перепочити.
Але вона не хотіла ні їсти, ні пити, а звернулася до Лісоруба:
— Ви сказали, що того хлопчика знайшли в лісі? Чи не було то десять років тому?
І відповів Лісоруб:
— Так, у лісі я знайшов його, і було це рівно десять років тому.
— А які речі знайшли ви з ним? — вигукнула жінка. — Чи не було на ньому ланцюжка бурштинового? Чи не був він закутаний у золототкане покривало, вишите зірками?
— Ваша правда, — відповів Лісоруб. — Усе саме так і було.
І витяг він зі скрині покривало та ланцюжок бурштиновий і показав їх жінці.
Побачивши ті речі, вона заплакала від щастя:
— Це мій синочок, якого я загубила в лісі. Благаю, покличте його швидше сюди, бо в пошуках його я обійшла цілий світ.
Лісоруб і його дружина вийшли з хати, покликали Зоряного Хлопчика і сказали йому:
— Ходи додому, там знайдеш ти свою матір, вона чекає на тебе.
Кинувся він до хати, сповнений цікавості й великої радості. Та коли побачив він ту, що на нього чекала, то засміявся зневажливо:
— Ну, і де ж моя мати? Бо нікого я тут не бачу, окрім жалюгідної жебрачки.
А жінка йому відповіла:
— Я твоя мати.
— Ти, вочевидь, збожеволіла, — розлютився Зоряний Хлопчик. — Ніякий я тобі не син, бо ти старчиха, потворна, в лахмітті. Мерщій забирайся звідси, щоб я не бачив твоєї мерзенної пики.
— Але ти справді мій синочок, якого я народила в лісі, — вигукнула вона, впала на коліна і простягла до нього руки. — Розбійники викрали тебе в мене й покинули на смерть, — шепотіла вона, — але я впізнала тебе, як побачила, впізнала також покривало з золотої парчі та ланцюжок бурштиновий. Ходімо зі мною, сину мій, бо потребую я любові твоєї.
Але Зоряний Хлопчик не ворухнувся з місця, замкнув своє серце для неї, і нічого не було чути, окрім ридань жінки, що страждає.
Нарешті заговорив він до неї, і голос його був твердий і суворий:
— Навіть якщо ти і справді моя мати, краще б ти трималася подалі й не з’являлася тут мені на ганьбу: ти ж бачила, що я вважав себе дитиною Зірки, а не жебрачки, як ти тут хочеш довести. Отже йди геть звідси, і щоб більше я тебе не бачив ніколи.
— О горе! Сину мій! — змолилася вона. — Невже ти не поцілуєш мене на прощання? Я ж так настраждалася, шукаючи тебе.
— Ні, — відрубав Зоряний Хлопчик. — Ти надто потворна, я радше поцілував би гаспида або жабу, ніж тебе.
І підвелася жінка, і попрямувала до лісу, плачучи гірко. І побачивши, що вона пішла, Зоряний Хлопчик зрадів і побіг до своїх товаришів, щоб продовжити гру.