Читать «Зоряний хлопчик (Збірник)» онлайн - страница 5

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — сказав Принц. — Чини, як я звелів.

І Серпокрилець виклював друге око Принца і полетів з ним униз. Він пронісся повз дівчинку і встромив самоцвіт їй у долоньку.

— Яке гарненьке скельце! — зраділа дівчинка і побігла сміючись додому.

Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца.

— Ти тепер сліпий, — мовив він, — і я залишуся з тобою назавжди.

— Ні, Серпокрильцю, — заперечив бідолашний Принц, — ти мусиш летіти до Єгипту.

— Я залишуся з тобою назавжди, — твердо сказав Серпокрилець і заснув біля ніг Принца.

Увесь наступний день він сидів на плечі Принца й оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.

— Серпокрильцю, друже мій милий, — перебив його Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі — це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.

І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків — вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.

— Як їсти хочеться, — жалілися вони.

— Тут не можна лежати! — загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.

Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.

— Я весь вкритий листковим золотом, — сказав Принц, — ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.

Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.

— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.

А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла — такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.

Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.