Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 218

В голові у нього миттю визрів новий план дій. Всіх солдатів і офіцерів, усіх, кого тільки він привів сюди, треба загнати вниз і розкопати всі засипані землею ходи в цій стіні. Що ж до Тлайлі, то краще облишити його, де він є, та й не згадувати про нього більше! Надалі слід уникати боїв у вузьких тунелях, а коли нарешті з’явиться жахливий Головний Кріль, треба кагалою накинутися на нього, витягти в залу й там розправитися з ним.

Він обернувся, щоб перейти Соти, й раптом завмер, витріщивши очі. У плямі світла під пробитою стелею стояв кріль — не ефрафанець, генерал його не знав. Він був такий малий і напружено широко розплющеними очима розглядався довкола, от ніби кроленя, що вперше у житті вилізло з нори на поверхню. Ось він підніс тремтячу передню лапку й провів нею по писку.

— А це що за мана? — спитав генерал Звіробій.

— Це… це, мабуть, той самий кріль, що лежав тут, пане, — відповів Жовтоцвіт. — Ми ще тоді були подумали, що він дохлий!

— Ах, он воно що! — протяг Звіробій. — Що ж, Вербено, цей буде якраз по твоїх зубах, еге ж? Із цим ти вже впораєшся, не сумніваюсь! Та не зволікай! — наказав знущально, бо Вербена вагався, не знаючи, серйозно говорить генерал чи жартує.

Вербена знехотя рушив уперед. Навіть йому не до вподоби припав цей знущальний наказ: убити кроленя, яке ще не отямилося після тхарну. А малий тільки дивився на Вербену своїми повними скорботи очима. Ні, це не був погляд переможеного чи жертви. Під цим поглядом Вербена зупинився нерішуче, й довго два кролі дивилися один на одного в промінні непевного світла, що пробивалося у вилом. І нарешті дуже тихо, але без жодної признаки страху дивний малий кріль мовив:

— Я жалію вас усім своїм серцем! Але ви не виніть нас, бо це ви прийшли, щоб нас повбивати!

— Не винити вас? — перепитав Вербена. — В чому?

— У вашій смерті! Повірте, мені так жаль, що ви загинете!

За час своєї роботи в поліції Вербена наслухався передсмертних проклять від в’язнів, що вельми часто погрожували надприродною відплатою, десь так, як Кучма проклинав Звіробоя в ту пам’ятну грозу. Але Вербена не був би начальником поліції, коли б такі речі справляли на нього хоч якесь враження. Він і зараз був готовий почути щось таке глузливо-лайливе, адже що ще лишалося сказати будь-якому кролеві в передсмертну хвилину? Він не зводив очей із цього незбагненно-дивного супротивника — єдиного, з ким Вербені довелося зіткнутись за цю довгу ніч облоги, — і жах опосів його. Жах несли ці слова, тихі й невблаганні, що впали, мов холодні сніжинки в краю, де нема притулку. Начальникові поліції причулося, ніби в темних закутках цієї чужої нори зашепталися лиховісні привиди, він розпізнав давно забуті голоси в’язнів, кого тільки пришилось йому замордувати в ефрафанських канавах.

— Облиш мене! — закричав Вербена. — Пусти мене!

Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.

Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив: