Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 197

— Стривай, Падубе! — закричав Ліщина, проштовхуючись між Чашечкою та Козельцем, що спішили сховатись. — Чого ти зняв тривогу? Та не тупай так, бо дах у Сотах завалиться! В чім річ?

— Засипайте нори! — видихнув Падуб. — Усі під землю! Там, у видолинку, повно ефрафанців!

— Ефрафанців? Утікачів із Ефрафи?

— Ні, не втікачів! — сказав Падуб. — Там Горицвіт із солдатами! Ми наскочили на них — Чорнобіль упізнав кількох. Напевне, й сам Звіробій там! Вони прийшли перебити нас усіх!

— Може, це просто патруль?

— Ні, це не патруль! — відповів Падуб. — Ми чули запах і тупотіння багатьох лап у видолинку! Спочатку ми подивувались, що можуть там робити стільки кролів, і хотіли туди спуститись, та й наскочили просто на Горицвіта. Ми крутнулись і побігли геть. Він не погнався за нами — певне, не мав такого наказу. Але вони не забаряться — скоро будуть тут!

З нори вискочив Чорнобіль, ведучи за собою Срібного та Ожину.

— Треба негайно покидати колонію, пане! — звернувся Чорнобіль до Ліщини. — Поки вони сюди доберуться, ми далеко зайдемо!

Ліщина обвів усіх поглядом.

— Хто хоче йти — хай іде! Я не зрушу з місця. Тут наш дім, ми його побудували і крізь що тільки не пройшли — Фрітх один знає! — заради цього дому! Ні, я не покину колонії!

— Я теж нікуди не піду звідси! — сказав Кучма. — Коли вже мені пора до Чорного Кроля, то я ще прихоплю з собою парочку ефрафанців для компанії!

На мить запала мовчанка.

— Падуб радить правильно: закопати ходи, — сказав Ліщина. — Це найкраще з усього, що ми можемо зробити. Треба добре, надійно закидати входи землею. Тоді їм доведеться нас викопувати. А нори у нас глибокі, скрізь коріння дерев. Чи довго вони протримаються нагорі? Коло них зберуться елілі. Їм доведеться зняти облогу.

— Ви не знаєте ефрафанців! — наполягав Чорнобіль. — Мати розповідала мені, як вони знищили колонію в гаю Натлі.

— Тікай — я не затримую тебе! — відповів Ліщина. — А я не покину колонії. Це мій дім! — Він подивився на Хізентлай, що сиділа в отворі найближчої нори й дослухалася до їхньої розмови. Вона мала незабаром привести маленьких. — Чи далеко забіжить із нами Хізентлай? А Конюшину залишимо напризволяще із її виводком?

— Ні, ми лишаємось! — рішуче мовив Суниця. — Я вірю, що Ель-аграйра порятує нас від цього страшного Звіробоя! А якщо й не порятує, я все одно не вернуся до Ефрафи!

— Закопуйте ходи! — звелів Ліщина.

Зайшло сонце. Кролі почали завалювати ходи. Довелось розвалити деякі земляні колони в Сотах. Тунель, що виходив у ліс, залишили відкритим. Там при виході був Кегаарів «передпокій», весь заляпаний чаїним послідом. Перевіряючи цей тунель, Ліщина подумав: адже ж генерал не знає, що Кегаар полетів від них! Він розрив той послід, порозкидав довкола. Внизу кипіла робота, а Ліщина виліз на пагорок і задивився на потемнілий небокрай.

Невеселі були думки Головного Кроля. Власне, він був близький до відчаю. Перед товаришами він говорив рішуче і впевнено, хоч і надто добре розумів, як мало у них надії на порятунок. Ефрафанці добре знали своє діло. Безперечно, вони мали свої способи штурму закритих колоній. І не випадало сподіватися, що їх розженуть елілі. Адже більшість представників Лихої Тисячі полювала тільки заради їжі. А ефрафанці привчені до смерті, їх не відлякає смерть одного чи двох товаришів. Якщо тільки не загине сам генерал, вони нікуди не підуть, аж поки не сплюндрують колонії. Тільки якась несподівана катастрофа могла їх зупинити…