Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 36

— Я спитала тебе, чого ти плачеш, Емілі? — повторила своє запитання.

— Тужу за своєю домівкою… так мені здається… — схлипувала Емілі.

Тітка Елізабет була приголомшена.

— Гарна домівка, нічого сказати! Було б за чим тужити!

— Там… не так розкішно… як тут, у Місячному Серпі, — ридаючи, мовила Емілі, — але там… був тато. Мені здається, що я тужу за ним, за батьком, тітко Елізабет. Невже ти не почувалася страшенно самотньою і покинутою, коли помер твій батько?

Елізабет Муррей мимоволі пригадала собі те приховане, змішане з соромом відчуття полегші, коли переставився старий Арчібальд Муррей — ставний, суворий, деспотичний — чоловік, що залізною рукою тримав цілу родину, гнітив усіх мешканців Місячного Серпа протягом всього життя, а надто п’ять останніх років, коли був прибитий тяжкою недугою. Під час похорону осиротілі Мурреї поводилися бездоганно, плакали про око людське, а в місцевій газеті надрукували велемовний некролог, дуже втішний для пам’яті небіжчика. Та чи бодай одне щире й жалісне зітхання супроводило Арчібальда Муррея до могили? Елізабет не любила згадувати про батька й розсердилася на Емілі за це нагадування.

— Я корилася волі Провидіння, — сказала вона холодно. — Емілі, ти маєш зрозуміти, що нині твоїм обов’язком є вдячність і послух. Ти повинна довести нам, що цінуєш те, що ми зробили для тебе. Я не хочу бачити твоїх сліз, твого жалю до своєї персони. Що б ти робила, якби не мала друзів, котрі тебе прихистили? Дай-но відповідь на це питання.

— Ймовірно, померла би з голоду, — визнала Емілі, якій негайно привидівся образ себе самої, що конає від голодного виснаження, подібно до тих нещасних у книжці Елен Грін про місіонерів в Індії — країні, котру спостигли неврожай, а відтак і голод.

— Не зовсім так… Тебе примістили б у якомусь притулку для дітей, де трохи не морили б голодом. Ти не знаєш, чого насправді уникла. А нині ти в оселі шанованих людей, які про тебе дбатимуть і дадуть тобі належне виховання.

Емілі була не в захваті від цього «належного виховання». Проте сказала з покорою в голосі:

— Я знаю, тітко Елізабет, ти виявила доброту, привізши мене до Місячного Серпа. І надалі я не буду тобі докучати, не буду додавати тобі клопотів. Незабаром я стану дорослою і зможу сама заробляти собі на життя. Як ти гадаєш, тітко Елізабет, у якому віці людина щонайраніше стає вже дорослою?

— Ти не повинна думати про це, — владно мовила тітка Елізабет. — Жінки з роду Мурреїв ніколи не працювали, щоб заробити на життя. Ми вимагаємо від тебе одного: щоб ти була хорошою, слухняною дитиною й поводилася тихо і скромно.

Ці слова звучали з неабиякою твердістю.

— Я буду старатися, — відказала Емілі з раптовим рішенням здобутися на подвиг, подібно до тих дівчат, про яких вона читала в книжках. — Може, то буде не так важко, тітко Елізабет, — побачимо.