Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 188

Цілу ніч він просидів, стиснувши кулаки, — наче пильнував Емілі на відстані, оберігав її від незримої небезпеки.

Елізабет Муррей гляділа Емілі до другої години ночі, після чого її змінила Лаура.

— Трохи заспокоїлася, — мовила сестрі тітка Елізабет. — Хотіла б я знати, що її точить. А щось таки точить — це поза сумнівом. Тут не звичайне маячіння. Все повторює жалісним, благальним голосом: «Вона не могла вчинити цього, не могла, це неможливо». Цікаво, про що вона марить, про кого? Ах, Лауро, пам’ятаєш той день, коли я перечитала її листи? Як ти гадаєш — може, вона має на думці мене?

Лаура похитала головою: ще ніколи вона не бачила сестру такою схвильованою.

— Якщо це дитя не одужає… — мовила тітка Елізабет. І, не скінчивши речення, вийшла з покою.

Лаура сіла край ліжка. Виглядала блідою, бо не спала вже третю ніч. Вона любила Емілі як власну дитину, і лютий страх не полишав її ні на мить. Сиділа й молилася, ледь ворушачи губами. Емілі ж поринула в неспокійний сон, який тривав до світанку.

Зненацька вона розплющила очі й зупинила погляд на тітці Лаурі.

— Я бачу її, вона йде полями, — промовила голосно й чітко. — Іде, радіючи, думає про своє малятко… Ой, зупиніть її, зупиніть її! Вона не бачить криниці… темно ж, як темно! Ой, зараз вона впаде… Упала!

Насамкінець мова Емілі перейшла в нестямний крик, який долетів до вух тітки Елізабет. Нещасна жінка зірвалася з ліжка й чимдуж побігла до кімнати племінниці.

— Що трапилося, Лауро? — простогнала вона, задихана від бігу, ставши на порозі у своєму фланелевому халаті.

Лаура намагалася знову покласти Емілі на подушки, заспокоїти якось. Дитина пручалася; щоки її аж палали, а погляд був диким, сповненим несвітського жаху.

— Емілі, Еміленько, люба моя, то тільки поганий сон. Криницю старого Лі забито дошками, й ніхто туди не падав.

— Упав, я знаю — упав, — рішуче наполягала Емілі. — Вона впала… Я бачила її… бачила… з виновим тузом на чолі. Гадаєте, я не знаю її?

І знов упала на подушки, стогнучи й заламуючи руки. Тітки лишень перезирнулися, безпорадні й налякані.

— Кого ти бачила, Емілі? — спитала тітка Елізабет.

— Матір Ільзи — кого ж іще? Я завжди знала, що вона не робила… того жахливого вчинку. Впала до старої криниці, і зараз ще там, на дні. Мусиш піти й витягнути її звідти — чуєш, тітко Лауро? Будь-ласка…

— Так, так… Звісно, піду, моя люба, — відповіла тітка Лаура, тільки щоб заспокоїти дівчинку.

Емілі сіла на ліжку і втопила очі в тітчине обличчя. Лаура Муррей відчула, як пекучі очі небоги достоту читають у її душі.

— Неправда! — викрикнула Емілі зненацька. — Ти навіть не намагатимешся витягнути її з криниці. А обіцяєш лише для того, щоб я заспокоїлася. Тітко Елізабет, — повернулася рвучко до старшої тітки й схопила її за руку, — ти зробиш це для мене, правда ж? Підеш і витягнеш її звідти.

Елізабет пригадала, як доктор Барнлі радив оберігати дівчинку й задовольняти всі її примхи. Вигляд Емілі жахав її.

— Добре: ми витягнемо її, якщо вона й справді знаходиться там, — запевнила тітка Елізабет.

Емілі знов опустилася на подушки. Тепер її змучене личко осяював блаженний спокій.