Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 173
Лусі Мод Монтгомері
Живуть у моїй душі три взаємосуперечні почуття. Перше: я владаю собою, я дотримуюсь традицій і тим пишаюся. Друге: на споді моєї душі є щось таке, що нестерпно боліло б мені, якби цього не тлумила. Третє — панує над усім: насолоджуюсь своєю волею, своєю свободою — втішно мені, що її наразі не втратила.
Ільза обурена тим, що наш спільний друг Перрі не втрачає надії стати моїм чоловіком.
— Хіба це зарозумілість? Це не зарозумілість, а ласкавість, — переконувала її, сміючись. — Адже Перрі належить до роду герцогів Карабасів.
— Він, без сумніву, доскочить високого становища, але завжди матиме вади, пов’язані з його походженням, — правила своєї Ільза.
— Скажи: чому ти незрідка була до нього такою суворою? — запитала я.
— Бо він є ослом, що дратує мене, — буркнула Ільза.
— Він зробив чималі успіхи впродовж трьох років.
— Емілі, благаю тебе — не будь аж такою розумною і поблажливою! — вибухнула Ільза.
Мушу визнати: колючість Ільзи добре зрівноважує мені поблажливість кузена Джиммі. Я, зрештою, заслужила на її нагінку.
Снилося мені вночі, мовби уздріла Загублений Діамант. Виблискував у траві край моїх стіп. Нахилилася й піднесла його. Хвилину він лежав у моїй долоні, хотіла затиснути його в кулаці, однак не подужала. Яскраво зблиснувши, він злетів у повітря, описав світляне півколо й перетворився на вечірню зорю, мою зорю, яку поклала собі переслідувати й наздогнати. Зненацька став обік мене Дін; він приєднався до гонитви за тією зорею. Ми не в силі були розлучитися. Раптом з’явився Тедді — простягнув мені руку. Очі мав такі, які бачила у нього лише двічі. Дивилися одне одному в вічі, аж тут пролунав жахливий крик Діна. Я повернулася на голос. Тим часом зоря згасла. Я прокинулася. Дощовий, похмурий світанок. Немає Тедді, нема його чулого, проникливого погляду.
Що може цей сон означати? Щось таки означає! А втім, я не повинна про це думати. Забобонність незгідна з традиціями нашого роду.
Надходить моя остання ніч у Шрусбері. Завтра прибуде по мене кузен Джиммі, і я вертаюся до Місячного Серпа.
Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі.
Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася багатьох життєвих істин (у тому числі — гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим.
З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона — ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності.
