Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 157

Покоївка пана Гарді чула на власні вуха, як тітка Рут промовила до керівника Вищої школи:

— Я завжди знала: ти дурень, Джиме Гарді, але, на Бога, перестань бути дурнем бодай на кілька хвилин!

Ні, це неймовірно. Покоївка вигадує, просто бреше…

— Ну, Емілі, твоїм неприємностям покладено край, — оголосила тітка Рут, повернувшись додому. — Поллі та Джим почули все, що їм належало почути. Отож, коли всі побачать тебе на доброчинному базарі, — зметикують одразу, звідки дме вітер і дадуть тобі спокій. А при нагоді я вичитаю ще кільком особам! Що ж це діється, як подумати: пристойні дівчата, порядні хлопці не можуть уникнути загибелі від морозу, не наражаючись на обмову! Але ти, Емілі, вже тим не переймайся. І пам’ятай: за тобою завжди стоїть твоя родина.

Як тітка спустилася донизу, Емілі підійшла до люстра й посміхнулася до Емілі-у-Свічаді — посміхнулася сердечно й водночас по-змовницьки.

— І де ж бо я заподіла ту книгу «від Джиммі», в якій змалювала словесний портретик тітки Рут? Мушу додати до нього кілька нових штрихів — конче!

Розділ 22

«Люби мене, люби мого пса»

Коли мешканці Шрусбері побачили, що пані Даттон стала на бік своєї небоги, всі поголоси стихли миттєво. І не дивно: пані Даттон жертвувала на парафію більше, ніж будь-хто з її членів. Це ж бо належало до Мурреївських традицій — всіляко підтримувати церкву. Крім того, пані Даттон позичала гроші половині міських виробників та фінансистів; Ернест Толлівер лише завдяки її допомозі втримався на поверхні у критичний для свого бізнесу момент. Отже, з нею належало рахуватися і навіть дбати про її добрий настрій.

Емілі на доброчинному базарі пані Толлівер продавала жакетики й черевички для дітей. Старші люди охоче купували в неї крам, що вона пропонувала, приваблені її посмішкою, відомою своєю чарівністю і в Шрусбері, і, звісно, в Чорноводді. Усі були з нею і чемними, і люб’язними. Емілі знову почувалася щасливою, хоч гіркий осад на дні душі залишався. Мешканці Шрусбері по багатьох літах говорили, мовляв, Емілія Стар так і не пробачила їм тієї обмови і додавали, що Мурреї взагалі не вміють прощати — факт відомий! Емілі стільки витерпіла тоді, що зненавиділа своє страждання разом з його причинами. Коли пані Толлівер за тиждень запросила її на чай, Емілі від гостини відмовилася — чемно, а втім, рішуче. У тоні її вчувалося щось таке, що нагадувало пані Толлівер, що вона, попри все, є лиш бідною Поллі Ріордан, відтак не гідна приймати у себе Мурреївну.

Ендрю натомість удостоївся аж надміру люб’язного прийняття, коли наступної п’ятниці з’явився в будинку тітки Рут. Був дещо несміливим, бо не знав, як Емілі до нього поставиться. Емілі ж була винятково, напрочуд ласкавою. Либонь, мала на те свої причини! І знову звертаю увагу читача, що я лиш біограф Емілі, а не її захисниця чи палка шанувальниця. Якщо вона вчинила з Ендрю у спосіб, якого не схвалюю, — що можу вдіяти? Тільки висловити свій жаль. Мушу зазначити, що Емілі справді зайшла аж надто далеко, говорячи Ендрю у відповідь на його компліменти, мовби він «надзвичайний хлопець». Навіть саркастичний тон її не виправдовує. Промовила це з солодкою посмішкою, відтак опустила очі, а серце Ендрю закалатало від хвилювання. Ох, Емілі, Емілі!