Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 14

Цей твір видався мені таким дотепним і досконалим, аж я піддалася спокусі й вирішила показати його панові Карпентеру. Гадала, йому сподобається, і справді бачила за виразом його обличчя, що певні рядки припали йому до смаку. Та, прочитавши до кінця, він згорнув зошит і подивився на мене серйозно.

— Я розумію: є своя насолода в такому висміюванні людських вад, людської нікчемності, — мовив учитель. — Так, горопашний старий Пітер був людиною пропащою. Він помер, і Творець не відмовить нещасному грішникові у милосерді. Та люди, його ближні, істоти, подібні до нього, не відають милосердя. Коли я піду з життя, Емілі, ти й про мене напишеш так, як про нього, — в такому ж дусі? Безперечно, ти маєш хист… Риси небіжчика Пітера схоплено точно й подано вельми яскраво. Ти вмієш змальовувати людські недоліки й слабкості, дурість і ницість, умієш так, що це перевершує можливості звичайної дівчинки у твоєму віці. Проте… чи це вартує твоїх зусиль, Емілі?

— Ні, ні, — відповіла похапцем. Переживала такий сором, такий жаль, аж мусила вибігти геть і виплакатися. Мене жахала думка, що пан Карпентер уявлятиме свою епітафію, написану мною в подібному стилі, так само злісну й ущипливу, — і це після всього, що він для мене зробив!

Коли ж повернулася, пан Карпентер сказав лагідно:

— Не варто писати таких речей. Сатира буває надміру дошкульною. Звісно, є інфекції, що лиш вогнем випалюються, проте залиш цю справу великим та геніальним. Краще лікувати, як шмагати. Ми, люди з ушкодженою душею, знаємо це достеменно.

— Ох, пане Карпентере… — почала я. Поривалася сказати, що душа його зовсім не ушкоджена, і ще тисячу слів, однак передчувала, що він не дасть мені висловитися.

Так і сталося:

— Годі вже про це, Емілі. Коли помру, скажи так: «Він помилявся, блукав, але ніхто не відав краще, ніхто з більшою гіркотою не відчував ушкодженості його натури, ніж він сам». Будь милосердною до грішників, Емілі. Знущайся над підлотою та ницістю, якщо не можеш інакше, але зглядайся над слабкістю людською.

Промовивши це, учитель підвівся й закликав учнів на черговий урок. Уночі я не склепила очей — так злостилася на саму себе. Нині ж урочисто, як девіз, занотовую вчителеві слова до щоденника: «Моє перо повинно гоїти рани, а не завдавати їх». Підкреслюю цей вираз; хай то буде вікторіанська чи ще яка старосвітська манера — підкреслюю, бо він є безмежно важливим, і я беззастережно його дотримуватимусь.

Я так і не знищила того злощасного вірша. Рука не знялася. Надто він добрий, щоб віддати його вогневі. Я сховала його серед інших моїх паперів: перечитуватиму задля власної втіхи, але нікому ніколи не покажу.