Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 13
Лусі Мод Монтгомері
Хіба ж я винна, що бачу те, що бачу?! Мила тітка Лаура завжди так співчуває людям, що не помічає кумедного в людській поведінці. А втім, я й інше здатна побачити. Скажімо, те, що малий Джеккі Фрітц, якого пані Пол усиновила й пестувала, як могла, був просто невтішним, що Марта Пол, думаючи про давню свою колотнечу з пані Пол, виглядала згорьованою і засоромленою; побачила й те, що лице пані Пол, яке за життя виглядало таким жовчним і невдоволеним, тепер було лагідним і врочистим, мало не гарним — так, ніби смерть нарешті дала їй блаженний спокій.
Ні, що не кажіть, а проводи завжди цікаві.
Нині падає сніг. Люблю спостерігати, як він поволі осідає на деревах — майже безгучно.
Гадаю, сьогодні я справила добрий вчинок. Джей Мерровбі прийшов до кузена Джиммі допомагати йому рубати дрова. Я ж угледіла, як він, полишивши працю, зайшов до хліву і взявся пити горілку просто з пляшки, яку витяг був із кишені. Але нікому про це не сказала — ані натяком! — і це мій добрий учинок.
Якби ж повідомила тітці Елізабет, як, властиво, й повинна була зробити, то вона вже ніколи не найняла б його на роботу, а він же мусить утримувати свою бідолашну дружину й дітей. Доходжу висновку, що це непросто — розрізняти добрі й погані вчинки.
Вчора тітка Елізабет неабияк на мене розсердилася, бо я не згодилася написати вірша — епітафії на честь старого Пітера де Гіра, що упокоївся минулого тижня. Пані де Гір сама, завітавши до нас, просила мене вшанувати епітафією покійного чоловіка. Я відмовила, ще й, правду казати, була сильно обурена її проханням. Адже то було б ніщо інше, як
— Пишеш і пишеш цілі стоси всіляких дурниць, які нікому не стануть у пригоді, — мовила вона шорстко. — То вже могла б хоч раз написати щось корисне й путяще. Це би втішило пані де Гір, яка оплакує чоловіка. «Профанація мистецтва!» Ото ще… Коли вже говориш, Емілі, то говори розумно.
Спробувала говорити розумно, з підкресленою поважністю:
— Тітко Елізабет, подумай сама — як же мені написати для неї такого вірша? Та ж я не можу писати нещиро, тільки для того, аби справити комусь приємність. Ти ж бо знаєш: годі бути прихильним і правдивим воднораз щодо бідного старого Пітера де Гіра!
Тітка Елізабет не відала цього, принаймні твердила, що не відала; так чи так, а мої пояснення ще більше налаштували її проти мене. Роздратувала мене до такої міри, аж врешті-решт я пішла до своєї кімнати і там написала віршований некролог про новопреставленого Пітера (написала для власного задоволення). Треба сказати, це дуже потішно — складати «правдомовний» некролог про когось, кого ти не любиш. Однак це не значить, що я почувала до Пітера де Гіра якусь огиду — я просто гордувала ним, як і всі, зрештою. Але тітка Елізабет розсердила мене; коли ж я сердита, — стаю саркастичною. І знов я відчувала, ніби «щось» водить моїм пером, однак це «щось» — інакше, як зазвичай: злостиве й глумливе. Щось таке, що тішиться з глузування над жалюгідним, ледачим, незграбним дурником, брехуном і святенником старим Пітером де Гіром. Думки, слова, рими з’являлися мовби на перший поклик, а оте Щось аж хихотіло від насолоди.
