Читать «Гумор та сатира. Збірка» онлайн - страница 56
Ян Таксюр
ПЕТРО (червоніє) Хто чує?! Ти здурів?!
МИКОЛА. Ми зараз сидимо тут, а Він (невпевнено дивиться вгору) бачить, і чує, що ми говоримо.
ПЕТРО (вкрай роздратовано) Колю, припини! Ніхто нас не бачить, і ніхто нас не чує!
Раптом з темноти Петро одержує сильний удар в потилицю.
ПЕТРО (хапається за голову) О-йо!
МИКОЛА. Що таке?
ПЕТРО. Та щось по голові довбонуло.
МИКОЛА. Що, чесно?
ПЕТРО. Авжеж, чесно. (дивиться вгору) Мабуть, щось з дерева впало. Тут така темрява, нічого не видно.
МИКОЛА. Ой, Петю, це не з проста.
ПЕТРО. Та не кажи ти дурниць! Стільки років тебе вчили, молекули складаються з атомів, атоми теж там в собі щось мають. А більше…(озирається) нікого немає.
Знову одержує потужній удар по голові. Падає навколішки.
МИКОЛА. Петюню, я тебе прошу, припини! Бо потім з мене спитають, за те, що я тебе слухав!
ПЕТРО (підводиться на весь свій значний зріст) Хто спитає?!
МИКОЛА (тихо) Сам знаєш.
ПЕТРО (театрально піднімає руки) Та немає його!
Роздається сильний удар грому.
ПЕТРО (кричить в темряву) А я кажу, нема! (Миколі) Ну, хочеш, я йому прямо скажу, що його немає, і мені за це нічого не буде?
МИКОЛА. Не треба, Петю.
ПЕТРО. Ні, скажу. (стає на лавочку і гукає в темне небо) Електрон так само невичерпний, як і атом! Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне! (Миколі) Ну, бачив? Хочеш ще? Будь ласка! (стрибає з лавки на землю, і походжає натхненно вигукуючи) Релігія — це опіум для народу! Релігія — це, блін… І нічого! Бачив? Ха-ха-ха! І нічого!
Раптом Микола хапає шахівницю і б’є Петра ззаду по голові. Той падає.
МИКОЛА (в небо) Прости мене, Господи! Я не міг більше терпіти, як Ти.
Помічає, що Петро не рухається. Піднімає його руку, але вона безсило падає.
МИКОЛА. Петюню, ти чого? Я ж не того! (пригадує, як робиться штучне дихання) На заводі медсестра казала, треба якось рота в рота.
Нахиляється, щоб робити процедуру, але Петро раптом відкриває очі, і затуляється рукою.
ПЕТРО. А от цього не треба. (сідає на землі і озирається)
МИКОЛА. Петюня! Живий!
ПЕТРО. Ти знаєш, Миколо, я дещо зрозумів.
МИКОЛА. Зайка моя!
ПЕТРО. Це в мене цукор піднявся. Точно. Так в потилицю шваркнуло.
МИКОЛА (дивиться на шахівницю) Мабуть, що цукор.
ПЕТРО (важко піднімаючись з землі) Ну, то нічого. Як зараз не помер, то ще поживу.
МИКОЛА (підхоплює Петра, як пораненого) Авжеж, поживеш, Петюнєчка! Ти ж мій єдиний друг. (непомітно дивиться в небо) Що ж у мене заберуть останнього друга?
ПЕТРО. Що ти кажеш?
МИКОЛА. Та кажу, зараз підемо додому, повечеряємо, поговоримо, а там згодом і цей дурний цукор з тебе виженемо.
ПЕТРО. Дав би Бог…
МИКОЛА. Дасть, зайка, от побачиш, дасть. А яку ми пісню співали, як йшли сюди?
ПЕТРО (наспівує басом) Два кольори мої, два кольори…
МИКОЛА (підхоплює тенором) Оба на полотні, в душі моїй оба…
Вони йдуть у бік 16-ти поверхового будинку. Сцена темнішає, дерева вже не видно, і тільки здалеку лунає пісня: «Червоне — то любов, а чорне — то журба»
Виктор Федорович и незнакомка
Как литератор и редактор, я получаю немало писем. Пишут графоманы, ищущие славы. Возмущённые комментаторы интернета. Но вот передо мной письмо незнакомой женщины. Я назвал бы его «сгусток обманутых надежд», если бы любил высокопарные выражения.