Читать «Гумор та сатира. Збірка» онлайн - страница 55
Ян Таксюр
Отже, Петро згортає газету і замислюється.
ПЕТРО. Знаєш, Миколо, мені треба тобі щось сказати важливе. Тільки ти не смійся.
МИКОЛА. Чого б це мені сміятися. Та й не вмієш ти нічого казати смішного.
ПЕТРО. Я, мабуть, Миколо, скоро помру.
МИКОЛА. Петро, ну, що ти верзеш!
ПЕТРО. Точно, Колю, я був у лікаря.
МИКОЛА. Від того, що раз на сімдесят років пішов до лікаря, ніхто ще не вмирав.
ПЕТРО. От знову ти жартуєш. Вже двох онуків маєш, ветеран праці, а все тобі хаханьки. Лікар сказав, що в мене в крові — цукор.
МИКОЛА. Ну, то й що? Он у моєї тещі теж цукор. А їй дев’яносто років, і рафінаду кидає в чай сім шматочків.
ПЕТРО. Лікар казав, того цукру в мене стільки, що він кожної хвилини може піднятися, і мені капець.
МИКОЛА. Значить, треба лікуватися. Самогонку менше пити, бо сам знаєш, скільки на неї цукру іде.
ПЕТРО (задумливо дивиться в чорне небо) Та мені і Галина моя каже, лікуйся. А я собі думаю, а навіщо? Ну, помучуся на тих ліках рік-другий, а все одно помру. Діти в мене вже дорослі, у Галі буде гарна пенсія, ну, рано чи пізно ляжемо в землю, станемо травою, перегноєм…
МИКОЛА. Здрасьтє! Приїхали. А душа?
ПЕТРО. Яка ще душа, Миколо?
МИКОЛА. Ну, та, що залишиться, коли тіло в землю закопають.
ПЕТРО. Дивуєш ти мене, Миколо. Ніби в одній школі навчалися, разом до комсомолу вступали. Ти згадай нашу хімічку Ганну Іванівну. Я на все життя запам’ятав її мудрі слова: «Ніякої душі чи там бога не існує. Коли людина вмирає, молекули просто розпадаються на атоми, і виникає…» Короче, щось виростає на могилі.
МИКОЛА. А хіба це справедливо?
ПЕТРО. Справедливо чи ні, але це наука.
МИКОЛА. Виходить наш прораб Опанасенко сорок років обдирав нас кожної получки, а Вася, мій брат, за все життя мухи не прибив, і обидва просто ляжуть в могилу, і нікому нічого не буде?
ПЕТРО. Виходить, що так.
МИКОЛА (задумливо) А от я читав в одній газеті, що людина, коли вмирає, потрапляє, ну, як би в інший світ. І там живе. І ніби її питають, як вона жила до того, як померла.
ПЕТРО. Ну, ці казки мені ще бабуся розповідала.
МИКОЛА (розпалюючись) А ще один мужчина, як ми сиділи в поліклініці до зубного, розповідав мені, що читав одну книгу. І там писалося про людей, які вмирали на операції чи там в аварії, а потім лікарі їх оживляли, і вони розповідали все, що бачили. Так їх там…зустрічали. І вони летіли. І хтось невидимий з ними розмовляв.
ПЕТРО. Вибачай, Микола, але ще раз тобі кажу, це вигадки.
МИКОЛА (знову задумливо) Ні, не вигадки. Слухай, Петро, я тобі щось скажу, а ти не смійся.
ПЕТРО. Та мені зараз не до сміху. Та й не вмію я насміхатися як ти.
МИКОЛА. Я тут якось у себе на Оболоні зайшов до церкви.
ПЕТРО. Ну, і що?
МИКОЛА. Не знаю. Тільки я стояв, стояв, а потім зрозумів. Не знаю, як сказати…Короче, ми не одні. Нас бачать. І ти знаєш…Нас жаліють. Нас дуже жаліють!
ПЕТРО. Хто бачить, Коля? Ти про що?! Ти, мабуть, був з похмілля?
МИКОЛА. Ні, тверезий. А бачить… Той, мабуть, хто зустрічав отих бідолах, що померли.
ПЕТРО. Не ображайся, Колю, але це вже якийсь дурдом.
МИКОЛА. Не лайся, бо нас чують.